Елвін Брукс Уайт - Сурма лебедя

Тут він вимкнув світло, натягнув простирадло на голову й заснув, гадаючи, і ким же він стане, коли виросте.

Збігло кілька тижнів, і якось-то ввечері, коли лебедята поснули, лебедиця звернулася до свого мужа з дивним запитанням:

　— А ти не помітив, муже мій, чогось не такого в одного з наших синочків — у того, кого ми звемо Луї?

— Чогось не такого? — зчудовано перепитав тато-лебідь. — А що може бути такого не такого в Луї, чим би він відрізнявся від інших своїх братиків та сестричок? Як на мене, то з Луї усе гаразд. І з виду хороший, хоч куди, і росте добре, нівроку йому, а що вже плаває-пірнає! Просто краса та й годі! І їсть він добре. У нього ось-ось виростуть махові пера, й він полетить!

— Ну, з виду він і справді лебідь хоч куди, — погодилася мама-лебедиця. — І їсть він справно, хвалити Бога. І здоровий він, і розумник, і плаває пречудово. Але ж чи ти чув хоч раз, щоб Луї подав голос, як те роблять інші наші дітки? Ти чув, щоб він спробував засурмити чи сказав бодай слово? Чи ти чув, щоб він хоч писнув там чи бовкнув щось?

— Як подумати про це, то таки й не чув! — уже стурбовано визнав тато-лебідь.　

— І чи ж чув ти бодай разочок, щоб Луї побажав нам надобраніч, як те роблять інші наші дітки? Чи ж чув ти, щоб він сказав нам «Доброго ранку!» — як інші дітки вітаються, чарівно, по-дитячому, — щоб пропищав чи бодай пробурчав?

— Оце як ти все так розказала, то й справді: таки не чув! — визнав тато-лебідь. — Ой Боженьку мій! І до чого ж це ти ведеш? Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби я маю синочка, котрий у якомусь сенсі калічний — чи навіть дефективний?! Подібне відкриття — викриття! — ой як дуже мене б засмутило! Я бажаю, щоб моє родинне життя було ідеально налагоджене, аби я, бувши якраз у розквіті сил, плавав собі граційно та безжурно, і щоб мене не переслідували всілякі клопоти й розчарування. Бути батьком — це тягар, навіть у найкращому випадку! Я не бажаю мати додатковий клопіт у вигляді калічного дитяти — дитяти, в якого щось там негаразд.

— Ну, — провадила мати-лебедиця, — то я останнім часом і попридивлялася до Луї. І дійшла висновку: малий не може говорити. Досі я від нього жодного звуку не почула. Певне, він прийшов безголосий у цей світ. Мав би він голос, то й користувався б ним, як і решта дітей.

— Ой, та це ж просто жахливо! — вигукнув тато-лебідь. — Я у відчаї! Яка біда на наші голови!

Дружина вражено подивилася на нього.

— Це ще не біда — поки-що, — зазначила вона. — Але буде добряча біда років через два-три, коли Луї закохається, — а він таки закохається, неминуче. Молодому лебедеві нелегко буде знайти собі пару, якщо він не спроможеться проспівати: Ку-гуу! Ку-гуу! — якщо не зуміє вимовити ніжні залицяльницькі слова до лебідки, яку обере його серце.

— Ти певна? — перепитав тато-лебідь.

— Абсолютно! — запевнила мама-лебедиця. — Я ж чудово пам’ятаю ту весну, кілька літ тому, коли ти закохався в мене і почав мене переслідувати. Ти був такий гордий та величний, а скільки ж того вокального шуму ти зчиняв! Було це в Монтані, пригадуєш?

— Авжеж, я пригадую, — запевнив лебідь.

— Ну, то знай: найдужче мене привабив твій голос — чудовий твій голос!

— Справді? — перепитав лебідь.

— Саме так. Ти мав найгарніший, найпотужніший, найлункіший голос із-поміж усіх інших молодих самців-лебедів, які тільки перебували в заповіднику «Ред-Рок-Лейкс» у Монтані.

— Та невже? — аж не вірилося йому.

— Саме так воно й було. Щоразу, як тільки було зачую твій глибокий, лункий голос, я ладна була летіти з тобою хоч на край світу.

— Ти ладна була — зі мною? — знай перепитував лебідь. Видно було, як він мов на дріжджах росте від похвал своєї дружиноньки. Ті її похвали розлоскотали його марнославство, навіяли йому відчуття величі. Він і сам завжди гадав, що має чудовий голос, а тут почув це з вуст коханої… Ах, як це підносить! Така втішна була йому ця мить, що він забув усе про Луї — в голові закрутилися тільки думки про самого себе. Звісно ж, він ніяк не міг забути оту зачаровану весну на берегах того монтанського озера, коли він закохався в неї! Пам’ятав-пригадував, яка гарненька була тоді його суджена, яка юна, невинна, ваблива й жадана була її врода! І тепер він повною мірою збагнув, що не зміг би ні залицятися до неї, ні закохати її в себе, якби не міг мовити жодного слова!

— Поки-що не потерпаймо так дуже через Луї, — запропонувала лебедиця. — Він іще зовсім маленький. Але як полетимо зимувати в Монтану, будьмо з ним уважні. Триматимемось разом, сім’єю, аж поки переконаємось, як воно складеться з Луї.

І вона відійшла до своїх поснулих лебедят, лягла біля них. Ніч видалася прохолодна. Обережно підняла мати-лебедиця одне своє крило й накрила ним своїх діточок. Але вони все одно заворушилися й присунулися ближче до материнського тепла.

А лебідь стояв тихо, обмірковуючи те, що йому розповіла допіру дружина. Був він хоробрий, шляхетний птах, і в голові у нього вже почав складатися план, як допомогти маленькому синочку — німому Луї.

— Якщо й справді в Луї немає голосу, — казав він сам собі, — то я придумаю для нього якийсь такий засіб, щоб він міг зчиняти багато галасу. Має ж бути якийсь вихід із цієї труднації! Чи ж не Лебідь-Сурмач мій син? То й голос має бути в нього такий, як сурма! Але спочатку я влаштую йому випробу, щоб напевне переконатися, чи й справді воно так, як каже