Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

— Сем?! Оце цікаво! — і Шелті разом з джином щасливо розреготалася. Трохи заспокоївшись, дочка лицаря гепнула об підлогу дві тарелі. — От тепер мені зовсім добре. Не буду уточнювати, чим саме тебе зганьбив наш мохнолапий герой, але вірю, що він це зміг! Дай можливість Вілкінсу зіпсувати людям настрій — він такої нагоди не пропустить. А тепер віднеси мене до Джека.

— Не можу, пані.

— Що значить «не можу»? Ти ж щойно назвав себе моїм рабом і підрядився виконувати всі мої бажання!

— На жаль, лише ті, які не суперечать планам мого повелителя. Є дещо, чого я не можу для тебе виконати.

— Наприклад? — одразу набурмосилася Шелті.

— Мені не можна відпускати тебе за межі оази, не можна приводити сюди твоїх друзів, не можна дозволяти тобі заподіювати самій собі будь-яку шкоду і… начебто все.

— Зрозуміло. Ти не тільки слуга, а й тюремник.

— Така наша невдячна служба, — винувато розвів руками присоромлений джин.

А Джек з друзями неквапом рухався караванною стежкою. Сем зажадав, щоб йому замотали голову простирадлом на арабський манер, запевняючи, начебто болонки дуже слабкі на сонячні удари. Мейхані виявилася незамінною помічницею — розумна, роботяща, з незмінним почуттям гумору, вона зуміла оточити всіх теплом та затишком, створюючи в дорозі цілком домашню атмосферу. Лагун, не злізаючи з верблюда, затято вчитувався в стародавню книгу життєпису вельмишановного Алі-Баби. Перші два дні минули спокійно, але чим далі мандрівники просувалися в глиб пустелі, тим більше ознак небезпеки зустрічалося на їхньому шляху. Вибілені сонцем кістяки людей і тварин, напівзанесені піском кам’яні скульптури незрозумілих істот, чорні руїни якихось  будівель, засипані колодязі…

На заході сонця третього дня Мейхані зупинила коня:

— Тут усі караванники зазвичай повертають на захід — там за тиждень шляху починаються родючі землі. Або йдуть на південь — через два тижні доходять до Шамаханських гір. Шляху на схід не існує. Кажуть, що ця частина пустелі належить могутньому ханові іфритів. Багато сміливців намагалися перевірити, так це чи ні, але жоден не повернувся назад.

— Я туди не піду, — подумавши, вирішив пес. — Щось мені вже не хочеться одружуватися. Ланцюги Гіменея… тьху! Ні, свобода мені миліша.

— Не верзи дурниць, Семе! — спалахнув Божевільний Король. — Я маю повернути Шелті.

— Ну, а я тут з якого боку? Йди, тобі ніхто не забороняє. А ми з Мейхані повертаємося до доброго султана Пуфика. Я вступаю до штату охоронців, одночасно займаючи разом з цією посадою ставку придворного блазня. Два роки відкладаю жалування, а потім підкуповую місцевих магів, вони перетворюють мене знову на людину, і я повертаюся на історичну батьківщину багатим паном.

У відповідь Джек схопив Вілкінса за пухнасті вуха і, впершись лобом у лоб болонки, загорлав так, що на Семові затремтіло хутро:

— Це через тебе ми опинилися на Сході! Це через твою хвалькуватість і твоє нахабство моя наречена знемагає в полоні! Це через тебе нас хотів убити здоровезний джин! Це через тебе ми блукаємо пустелею, бережемо воду, заживо печемося на сонці, а коли мета зовсім поруч, ти мені кажеш: «Не піду!» Зрадник! Та я з тебе зараз килимець зроблю!

— Відійди, Джеку! — грізно зажадав Лагун-Навіжений. — Мені давно хотілося перетворити цього зрадника на зайчика. За допомогою цієї мудрої книги я зрозумів, як мені зробити з собаки тушканчика. Ахалам-берди, махал ам-хур ди…

— Ні-і-і!!! — бліда Мейхані безстрашно за-крила собою наляканого песика. — Не чіпайте його. Він стомився, він ображений, йому погано, самотньо і страшно. Не ображайте його, будь ласка!

Чаклун і Божевільний Король знітилися. Повисла гнітюча тиша. Першим поступився Джек:

— Вибачте нам, леді. Я зовсім втратив голову. Просто не можу собі уявити, що моя наречена зараз у гаремі хана іфритів. Звичайно, ви вільні обирати свій шлях і не втручатися в цю сварку. Я йду один.

— Ми йдемо удвох, — виправив старий чарівник. — Дівчинко моя, будьте так люб’язні, поділіть продукти і воду, які ще залишилися. Дай Бог вам обом щасливо добратися до Кефрі.

— А звідки ви взяли, що я вас кину? — пирхнула дівчина. — Це пан Сем сказав, що він іде. А мене він питав? Особисто я йду з вами. Дорога назад не дуже складна, сам дійде.

Сем просто скам’янів від такого перебігу подій. Круглими очима він дивився, як його друзі розвертаються на схід, залишивши на піску мішечок з сухарями і дві фляги з водою. Серце бідного пса розривалося від горя та непорозуміння. Він-бо ж хотів тільки пожартувати, поковерзувати, хотів, аби його повмовляли, приголубили, почухали за вухом…

Швидко спускалася густа аравійська ніч. Три мандрівники зупинилися на привал. Джек розпалив багаття, стриножив тварин, а Мейхані розігріла на вогні перепічки з овечим сиром. Розмовляти не хотілося. Всі гостро відчували, що їм не вистачає базікання невгамовного Вілкінса. Лагун ходив навколо вогнища, щось бурмочучи собі під ніс, Божевільний Король навіщось начищав і без того сяючий меч, Мейхані сумувала, обхопивши руками коліна, коли в темряві несподівано почулося котяче нявкання. Воно ставало все гучнішим, і незабаром цілий котячий хор наповнив околицю диким тужливим виттям. Цю какофонію перекрив деренчливий старечий голос:

— Тихіше! Тихіше, діточки мої. Вечеря вже готова.

Виття припинилося. В освітлене багаттям коло дрібними кроками увійшла худорлява бабця. Її чорне вбрання обтріпалося та зносилося, хода була по-старечому невпевненою… але очі палали зеленим вогнем!

— Відьма, — з одного погляду визначив Лагун-Навіжений. — Ой ці мені східні жінки. З часом вони легко перетворюються з гурії на фурію. Дівчинко моя, подай он ту недогорілу гілку і трохи попелу, будеш мені допомагати. Джеку, про всяк випадок, прикрий нам спину.

Чарівник швидко окреслив палаючою гілкою коло і кинув попіл на чотири сторони світу. Він швидко прочитав заклинання, поки Мейхані за його наказом квапливо опоясувала місце їхньої ночівлі довгою мотузкою. Полум’я багаття спалахнуло, змінивши колір на блакитний. Високе чаклунство спрацювало.

— Жодна нечисть не насмілиться переступити через зачаровану мною мотузку з верблюдячої вовни. На