Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

class="book">— Це шамбертен — одне з найвідоміших вин Бургундії, — по обличчю Мартіна було помітно, що він задоволений справленим враженням. — До речі, улюблений напій Наполеона. Він тягав за собою цілий обоз з цим вином, але випивав не більше за пів пляшки на день, розбавляючи його звичайною водою.

— Ото вже не думала, що колись питиму улюблене вино Наполеона. Я знаю про французького імператора лише, що він до нестями боявся кішок, хоча й не впевнена, що це правда, — засміялася Симона, відчуваючи, як хмільний напій ударяє в голову.

Їй раптом стало добре, по-справжньому добре. Її більше не дратували люди навколо, гучний сміх за сусіднім столиком і цей трохи нахабний, привабливий погляд чоловіка навпроти неї. Світ навкруги наче ожив і вона ожила разом з ним. До неї поступово поверталася здатність відчувати, причому відчувати радість, а не порожнечу та безвихідь, як це було останні десять років. Увесь цей час вона свідомо уникала близьких стосунків, хоча відлюдницею себе не вважала. У неї були і подруги, і молоді люди, з якими вона іноді зустрічалася. Проте їй здавалося, що після трагедії з Алеком вона не заслуговує ані на любов, ані на увагу, ані на теплі взаємини.

— А тут ввечері мило, — дівчина надпила ще вина і поставила келих на стіл. В голові її трохи туманіло, але це було швидше приємно. — Я так розумію, ви сюди часто навідуєтеся?

— Так, я люблю це місце, — підтвердив Мартін. — Мені подобається тутешня атмосфера.

— Мені теж.

— Дивно, що ми не зустрілися раніше. Таку дівчину я б запам'ятав.

Симона зніяковіло опустила очі.

— Так ви скажете, звідки у вас мій номер? — вирішила змінити вона тему. Не вистачало ще вклепатися у першого-ліпшого. — Телефоном ви натякали на якусь детективну історію.

На обличчі Мартіна з'явилася винувата усмішка.

— А ви дуже образитеся, якщо я скажу, що перебільшив щодо детективної історії?

— Що-що?

— Тільки не гнівайтесь, але у мене була поважна причина.

— І що ж це за причина?

— Я хотів вас побачити.

Симона нічого не відповіла, і повітря заповнила незручна тиша. Нарешті дівчина вимовила:

— І все ж таки, де ви взяли мій номер?

— Його дала мені Діана, — несподівано зізнався Мартін.

— Діана?! — Симона здивовано витріщилась на співрозмовника, — Ви маєте на увазі Діану Полок? Ви що, знайомі?

— Так, ще зі студентських років. Ми разом навчалися в університеті на архітектурному факультеті.

— Зрозуміло. Але як ви дізналися про мене та Діану?

— Ви самі сказали вранці, де працюєте.

— Справді! Яка я дурна.

— Облиште, забули — от і все, — і тут чоловік зробив те, чого вона ніяк не очікувала — простягнув руку через увесь стіл та накрив її долоню. — Сподіваюся, після моїх слів вам стало спокійніше?

— Принаймні буде про що поговорити з подругою, — засміялася Симона, обережно вивільняючи руку. Вона не могла сказати, що їй був неприємний його дотик, просто події розвивалися занадто швидко. — Мартін, Ви не образитесь, якщо я скажу, що мені час йти? Вже пізно, а на мене чекає ще купа роботи.

— Працювати в такий вечір — злочин. Але мені, напевно, не вдасться умовити вас залишитися ще ненадовго?

Симона заперечливо похитала головою.

— Тоді можна я вас проведу?

— Дякую, але я живу зовсім поруч.

— Симоно, благаю вас, не відмовляйте мені у цьому дрібному проханні.

— Ну добре.

Вона підвелася зі свого місця і накинула на плечі пальто. Ресторан на той час наполовину спорожнів: публіка неспішно розходилася, музиканти складали інструменти, офіціанти прибирали зі столів брудний посуд. Та раптом Симона помітила біля бару знайому фігуру — чоловік сидів за стійкою до залу спиною. Це був той самий юнак в чорному пальті зі світлим волоссям, якого вона бачила вранці у вікно та якого прийняла за Алека.

Симона ледве не зомліла, кров відхлинула від її обличчя. Хто міг подумати, що доля знов зведе їх в тому самому місці! А може, він навмисно шукав з нею зустрічі? Чи ще гірше, стежив за її квартирою. З іншого боку, це була чудова нагода отримати відповіді, і згаяти її вона не збиралася.

— Почекайте мене, будь ласка, на вулиці, — звернулася Симона до Мартіна, після чого рішуче попрямувала до барної стійки. — Алек? — вона зупинилася за спиною білявого юнака і торкнула його за плече.

Її цікавило одне: якщо перед нею Алек, що їй робити? Кинутися йому на шию чи вимагати пояснень? А може, самій просити пробачення й намагатися спокутати провину? Якщо, звичайно, він захоче її пробачити, у чому вона не була впевнена. Але тут хлопчина обернувся, і Симона видихнула з полегшенням. За стійкою сидів незнайомий юнак на вигляд близько двадцяти років, в окулярах, які вона не помітила через довге волосся.

Симона кинула коротке «Перепрошую!» і попрямувала до виходу. На вулиці вона спробувала себе опанувати, але Мартін все одно помітив напруження на її обличчі.