Такехіко Фукунага - Острів Смерті

сама до мене не байдужа. І-і…” Та раптом, чи то вгадавши потаємні думки Канае, чи то скориставшись з того, що заповітне бажання осліпило його, Мотоко підсунулась до нього боком і, поклавши одну руку йому на плече, а другою обхопивши його за шию, доторкнулася своїми тонкими, без слідів помади, губами до його губ.

Спочатку той доторк міг бути свідченням звичайної приязні, та за мить він набрав сили (Канае навіть здалося, що до нього присмоктався вампір), і Мотоко повалилася разом з Канае на ковдру. Тепер, коли їхні зуби зіткнулися, в душі Канае охололо: несподівано для себе він відчув (так потім йому пригадалося) не просто приязнь чи любов, а подих смерті. Раніше поцілунки жінок будили його до життя, а тепер його охопило незбагненне відчуття втрати й невиразний страх. Йому здалося, ніби, провіщаючи загибель, спалахнула блискавка. Та все одно Канае відчував радість. Мов у нестямі, він жадібно ковтав подих, що міг його знищити. Шию обхопили руки бога смерті, перед очима невідступно чорніло волосся круг білої, як саван, шкіри обличчя, а рот неначе прошивали розпечені вила пекельних вартових…

Та от прийшла і його черга наступати. Сплетені докупи їхні тіла, з'єднані поцілунком, покотилися в безодню… Але запаморочення тривало лише мить. Канае раптом помітив, що Мотоко намагається уникнути його владних губ і рук. Його вуха пронизав різкий розпачливий зойк:

— Ні-ні!.. Не треба!..

Невже й це звичайне кокетство? Один із способів спокуси? Ні, тепер Мотоко справді щосили випручувалася з його обіймів. Канае відчував, як вона важко дихає, як тремтять її груди й ноги. Тепер вона вже не піддасться йому. Та ні, не може цього бути. Вона ж не байдужа до нього. І хотіла цим показати, що любить… А з іншого боку, цілком можливо й те, що він їй не до душі, що вона просто пожартувала, що вона його ніколи не любила… І саме в цю хвилину (Канае навіть не пам'ятає, коли розслабив руки), Мотоко викрутилася з-під нього й сіла на ковдрі. Її волосся, що звисало на шию і плечі, скидалося на сплутану пряжу. Якусь хвилю вона не спускала блискучих очей з Канае, потім підвелась і підхопила пальто з татамі. Канае не встиг отямитись, як Мотоко поправила вільною рукою волосся і швидко рушила до дверей.

— Ой, ви вже йдете? — спитав Канае, зриваючись на ноги, — Гніваєтесь на мене?

Мотоко спочатку вдягла пальто, а тоді вже обернулась до Канае. Її обличчя застигло у звичному спокої, недавньої пристрасті наче й не було (Канае навіть засумнівався — не привиділось усе це йому?). Вона повільно хитнула головою.

— Побудьте ще трохи.

— Ні, досить,— відповіла Мотоко, поглядаючи на Канае страшенно втомленими очима.

Тільки тепер Канае пригадав, що сьогодні Мотоко була неговірка і зовсім не сміялася. Минула ще мить — і гостя, вже взута, опинилася біля дверей.

— Почекайте хвилинку! Я проведу вас! — вигукнув Канае, коли двері за нею зачинилися, але не зрушив з місця — здавалося, сили залишили його. Який сенс доганяти її? Вона все одно не змінить свого наміру. «Який же я слабкий! Як ганчірка! — з жалем подумав Канае.— І що все це означає?» Раптом у його пам'яті сплило усміхнене обличчя Аяко Аймі і він повторив: «Який же я слабкий!»

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені, пожирало мене, як заразна хвороба. Я боялась і не хотіла визнати, що в о н о живе в мені. В о н о знайшло собі сховок у цьому невизнанні і підточувало мої сили.

А все-таки коли в о н о почалося? Оглядаючись назад, у минуле, я не сумніваюся в одному: в о н о почалося не раніше т і є ї м и т і. Напевно, з того часу моя душа почала поволі тьмяніти, як дзеркало, вкрите невидимим шаром пилу. Та, мабуть, ніхто цього не помітив. Мабуть, ніхто про це й не здогадувався. А якщо і здогадувався, то не подавав знаку. Із співчуття? З жалю? Однак я все знала, але вдавала з себе цілком байдужу… Під маскою байдужості ховалося моє справжнє обличчя.

Хто здогадувався про мій душевний стан? Може, Ая-тян, коли питала: „Мотоко-сан, чого у вас такий вигляд? Що вас на думці?”— „Вгадай”,— „Я не можу вас зрозуміти”. А ти й не повинна розуміти. Бо народилася, щоб жити. І живеш. Хоч ти часто і пускаєш сльозу, та тебе не покидає жадоба до життя. Маєш достатньо природної життєвої сили, щоб підвестися на ноги навіть після найболючішого удару долі. Тому такій людині, як ти, мене не зрозуміти. Не зрозуміти, що значить в о н о. Зрештою, я сама всього не розумію. Адже в о н о підповзло так непомітно й так раптово. Та коли?

Сома-сан нічого не збагнув. Він каже, що хоче стати письменником. Мовляв, пише роман. Роман, начебто здатний змінити людську душу. Хіба це можливо? Хіба можна змінити чи перетворити людську душу романом, який лише копіює життя, або картиною — сумішшю фарб? Таке може твердити лише наївна людина, яка не боїться життя. Сома-сан нічого не помітив. А якщо й помітив, то не спромігся звільнити мене від н ь о г о. Якби він знав, як в о н о мене поїдає… Та це неможливо. Сома-сан цього ніколи не збагне. Його очі засліплені такою дрібницею, як любов. І це віддалило його від дійсності. У такому абстрактному понятті, як любов, нема нічого від дійсності. В о н о з усім й о г о жахом — ось жива дійсність. Та це відомо тільки мені.

„Тільки мені”,— прошепотіла я, втупившись у ту картину, і Сома-сан мене не почув. Пряме проміння торшера без абажура освітило всю поверхню довгастої, в європейському стилі, картини. Мені здається, ніби я йому перед тим сказала: „У ній моя душа”. Тоді в о н о вже стояло поруч, як моє друге „я”. Й о г о подих було видно на полотні. Та Сома-сан нічого не збагнув. Хоч він і займається літера турою, любить живопис і музику, віддаючи перевагу картинам художників Північної Європи з похмурим колоритом і композитору, що оспівав ліси, озера і північний вітер, хоч і народився у засніженому закутку Хоккайдо, та все одно не побачив душі тієї картини.

„Нікудишня картина, правда?” — спитала я. А могла б ще сказати: