Такехіко Фукунага - Острів Смерті

— Байдуже. Хай це вас не турбує.

Якусь хвилину Канае вагався (йому пригадалося, що Нацуме Сосекі[9] в одному романі написав, як у Маларме зіпсувався настрій, коли гість зайняв його крісло), а потім, полінувавшись вийняти з шафи дзабутон, опустився на ковдру. Річ у тому, що сьогодні вранці Канае проспав і не встиг прибрати постелі. А коли по дорозі з редакції повечеряв у місті й повернувся додому, то вже не мав охоти до прибирання. Замість того сходив у громадську лазню, після повалявся на постелі, перегортаючи журнали, й аж тоді сів до столика працювати. Та раптом завітала Мотоко, і Канае стало незручно за безладдя в кімнаті. Сидячи на ковдрі, він хвилювався: ану ж вона здогадається, що поставила його в таке становище?

Тим часом Мотоко, розглядаючись по кімнаті, завважила на стіні свою картину.

— Дозвольте подивитися.

— Зняти?

— Картину не треба. А от абажур торшера можна.

Поки Канае виконував це прохання, Мотоко встала й підійшла до стіни. Пряме світло електричної лампочки впало на картину, і вона, щойно схожа на темну завісу, перетворилася на краєвид. Темний острів на темному морі. Краєвид у рамці, відкритий у вічність.

— Нікудишня, правда?

— Це ж ваш твір! А ви говорите про нього, як про щось чуже.

— Сома-сан, вам і зараз вона до вподоби?

— Авжеж. Я повісив її не просто ради того, щоб зробити вам приємність.

— А не тим вона вам подобається, що схожа на картину Бекліна?

— Ну що ви! До чого тут Беклін? Цю картину хвалили, називали шедевром, позначеним печаттю вашої особистості. Тому ви подарували мені саме її. Хіба не так?

— Можливо.

— Якби вам тепер захотілося повернути її собі, я б не віддав. Я — затятий колекціонер.

— Якщо вода так припала вам до душі, то хай буде по-вашому.

Якусь хвилину Мотоко дивилася на картину, а потім ще раз тихо повторила: „Тепер уже хай буде по-вашому”. Канае насадив абажур на лампочку, і кімнату огорнула м'яка тінь, лише столик був освітлений. А тим часом Мотоко кинула пальто на татамі й недбало сіла на дзабутон. На ній був чорний светр і чорні спортивні штани.

— Налити чаю?

Мотоко незворушно спостерігала, як Канае обережно брав з електричної плитки чайник з окропом і виймав з коробки з-під мандаринів чайничок для заварки та чашки. „Без Аяко вона б не дала собі ради”,— думав він і відчував, що йому приємно готувати для неї чай. Тістечко, яким Канае пригостив Мотоко, вона з'їла за одну мить.

— Сьогодні, здається, вівторок. Що сталося? Невже бар зачинили так рано?

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів запитати, чому ви сьогодні не в барі?

— Я тепер відпочиваю. До речі, і вас, Сома-сан, останнім часом ніде не видно.

— Не люблю ходити по барах.

— І не ходіть. Але чому ж до нас не завітаєте? Аяко-тян чекає не дочекається вашого приходу.

— Питаєте — чому?.. Був зайнятий.

— Романом? — спитала гостя й кинула очима на блокнот, розгорнутий на столику. Канае захвилювався: ану ж вона що-небудь прочитає. Та в ту ж хвилину Мотоко перевела свій допитливий погляд на господаря.

— Ну й як, пишеться?

— Та що вам сказати…

— Сома-сан, як ви вважаєте: ваш роман має якесь відношення до життя?

— Принаймні до мого має.

— Це зрозуміло. Ви ж автор роману. Я питаю, чи взагалі до людського життя має.

— Не знаю. Я тільки хочу перевірити, чи романом можна його змінити.

— Вам здається, що це можливо?

— Гадаю, що так. Точніше кажучи, що можна змінити не саме життя, а людську душу. Отже, такий роман повинен зачіпати не лише його автора, а й читача. Для дотеперішніх романів характерно те, що читач задовольняється

знайомством з чужим життям, витвореним волею письменника. Навіть якщо автор, опираючись на факти, творить нову дійсність і проникає в душевні порухи своїх героїв, то читач мусить погоджуватися з сюжетом, образами персонажів, атмосферою твору та подіями — одно слово, з загальною будовою роману. На мою думку, автор справді сучасного роману повинен домагатися того, щоб читач активно сприймав твір. А для цього потрібно збуджувати творчу уяву читача. Треба намагатися, щоб твір читався як плід спільних зусиль автора й читача. Тільки в такому разі авторові вдасться вплинути на його духовний світ.

— Це чудово! Отже, читання вашого роману змінить і наші душі?

— Мотоко-сан, ви глузуєте.

Канае Сома силувано всміхнуся, а Мотоко навіть не розтулила губ.

— То коли ви дасте мені його почитати?

Погляд Мотоко знову впав на столик, і Канае поспішив відповісти.

— Ще трохи почекайте. Щось поволі пишеться.

— А мені так хотілося якнайшвидше прочитати його! Як це чудово, що письменник може щодня ліпити людські характери!

— Нічого подібного.

Канае Сома відчув роздратування. „Вона завжди заздрить,— подумав він.— На її місці Аяко-сан слухала б мене захоплено”. Ну, хто він такий? Нікому не відомий автор незакінченого роману. Всього-на-всього честолюбний юнак. На неї ж мистецька критика покладає великі надії. Хоч він, Канае, і нахваляється, що своїм романом перетворить людські душі, та все одно його ще ніхто не друкував. Він вважає, що література вимагає від її творця усамітнення, а тому ніколи не брав участі у виданні журналу літературної групи, не показував рукопису товаришам та однодумцям. А на роботі, у видавництві, хоч і ходить чутка, що він працює над романом, та схожа вона більше на легенду, ніж на правду.

— А хіба ви, Мотоко-сан, не впливаєте на людей?

— Яким чином?

— А тим, що своїми картинами тривожите душу глядача і пробуджуєте в ньому високі помисли.

— Невже?

— Ваші картини здатні на це. Мене ж вони просто полонили. Відтоді, як я їх побачив, дивлюся на світ інакше. Мені здається, наче він схожий на них.

— Ви перебільшуєте. Ви — романтик і вам тільки здається, що ви бачите світ у похмурих барвах. Такий погляд не має нічого спільного з моїм.

— Я з вами не згоден.

— Картини не можуть змінити стану не те що чужої, але й моєї власної душі. Бо я — вичавлена помаранча, труп, якому байдуже до життя й до людської душі, — сказала Мотоко і замовкла. Випроставши ноги, вона злегка відвернулась від Канае й ледь-ледь схилила голову, а її очі втупились у край його постелі. Канае занепокоївся.

— Але ж ви живете! — вигукнув він.

Що і як сталося після того, Канае пригадує туманно. В ту хвилину він так міркував: „Ось зараз я сиджу в своїй кімнаті навпроти Мотоко. Вона знає, що я її кохаю. Напевно, і