Люко Дашвар - Молоко з кров'ю
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?
— Нікого! — Тетянка їй.
— Та бути не може! — І хоче встати.
Тетянка очі витріщила:
— Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!
— Та глянь на підвіконня! — Маруся їй.
Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.
— Цукерка, — здивувалася. — Мабуть, діти бавляться.
— Мабуть… — всміхнулася Маруся.
Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном — ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же — весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти — на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником — чирк.
Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш — здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б — зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків — купа.
І пішов геть — худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала — нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.
У полудень на подвір'я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень — попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста — усе при ньому.
Дівчата Льошку побачили — і ну верещати.
— Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!
Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:
— У нас купець! У вас — товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!
А та пручається:
— Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня — товар…
Льошка руку догори — тихо всім! На годинник глянув.
— Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?
Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:
— Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…
Вийшла — усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся — оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні — очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала — найгарніша… Така гарна, що і…
Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки урвалися. Дивиться на Марусю, як дурний, а голова порожня — і все тут. Стара Орися першою до тями прийшла. До Марусі руки простягнула.
— Донечко моя! Ходи до мами. Поцілую, рідна. Благословлю за себе і за татка.
Льошка видихнув із полегшенням, стрільнув оком — чи не побачив хто часом, як він від Марусиної краси розум ледь не утратив. Та ні! Ніби все гаразд. Знову на годинник глянув.
— А що, Марусю, — до сільради? Не передумала?
Маруся всміхнулася — ні! Маму обійняла, поцілувала та до нареченого. Йде, у очі дивиться і знай всміхається.
— Хай мама нас обох благословить.
— Хай, — він.
Орися молодих потайки перехрестила, бо наречений попереджав — комуніст, то щоб нічого зайвого. А вона їм подумки: «З Богом!»
Маруся Льошку під руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном — слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.
На вулицю вийшли — веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула — недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.
— Що? — Льошка чогось перелякався.
Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує — руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» — у скроні б'є. На Льошку…
— Марусю… Ти чого? — у того аж голос захрип.
— Та ні… — прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.
Орися схопилася за серце і ледь не впала.
— Доню… Та що ж це, люди?
Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.
— Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…
— Що?! — не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.
— Ну… Того — Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: — Може, я за нею збігаю?
Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.
— Оце ще тільки хвилину чекаю…
А Маруся тим часом у кімнаті і геть усе порозкидала — щезло намисто.
— Та де? Де?! — аж плаче.
І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками — дзень-дзень. Нема!
— Де?!
На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить — з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.
— Ох, німець, німець… — Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.
На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці — хто його знає що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж — без повітря перекинутися можна враз.
Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати — грюк! Обернулися — біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається — ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.
— От румунка пришелепкувата! — вразилася Тетянка. — Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…
Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І — до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя — вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:
— А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?
Льошка спантеличено потер скроню:
— Оце тобі б ще карету, така ти в нас цяця.
— Нащо карета? Ти ж є… — і в очі йому, в очі. Пече.
Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молоко з кров'ю», після закриття браузера.