Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

теж конкретній підготовчій діяльності до загального зриву, Українська Військова Організація виступає й надалі якнайрішучіше буде виступати проти всього, що цей дух боротьби і видержливости могло б захитати. До таких надзвичайно небезпечних проявів, як для революційних настроїв взагалі, так для підготовки зриву зокрема, зараховує Українська Військова Організація нічим неоправдані надії й орієнтації на чужу допомогу, що вже від довших літ є в нас модними, їх вплив помітний навіть серед нашої заокеанської еміґрації, якої завданням, силою вже тої ролі, яку відогравали заокеанські еміґрації інших поневолених народів, є – стояти непохитно на сторожі найвищих ідеалів нації”.

УВО рішуче відкидала і поборювала пропаґовану колами УНР орієнтацію на Польщу. Щождо відношення до УССР, то спочатку, доки УВО Ще втримувала контакти з урядом ЗУНР, між членами якого були й такі, що в боротьбі проти Польщі хотіли бачити в підбольшевицькій Україні свого союзника, – серед деяких гуртів УВО були помітні пробольшевицькі настрої. Але полк. Є. Коновалець і його найближчі співробітники рішуче протиставилися таким настроям від самого початку існування УВО, і ці настрої ступнево заникали. Після заіснування конфлікту між УВО й диктатором Є, Петрушевичєм постала т. зв. ЗУНРО (Західньо-Українська Народня Революційна Організація), як конкуренційна до УВО організація з радянофільським наставленням. Серед підпільної літератури на Західній Україні деколи траплялися видані ЗУНРО брошурки з ділянки методики революції. Коли ж голова уряду ЗУНР д-р Є. Петрушевич одверто перейшов на радянофільську плятформу, то УВО зайняла виразні протибольшевицькі позиції. В уже цитованій нами брошурі „УВО” читаємо про це наступне:

„Не во ім'я злуки українських земель і не для добра Української Нації ведуть большевики свою каїнову роботу. І тому теж, доки в українському уряді (УССР) сидітимуть не дійсні представники українського народу, а висланники Москви й доки тим самим цей уряд вестиме, замість політики, що відповідала б інтересам всього українського народу, шкідливу й чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними й шкідливими. Всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на большевиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися”.

Рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на большевиків, УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу теж ті одиниці з-поміж українців, які пропаґують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед української суспільности прихильні до Москви або Польщі настрої. Не інакше оцінює УВО й тих українських політиків, які примирюються зі станом поневолення України та під плащиком „реальної” чи „позитивної” політики пропаґують розбудову українського життя в рамцях чужої держави. Перших називає УВО „хрунями”, других – „угодовцями”.

Про „хрунів” читаємо в брошурі „УВО” таке:

„Не один із них згинув уже з караючої руки члена УВО, бо це найгірша язва на народнім організмі”.

А „угодовців” названа брошура характеризує так:

„Це слабодухи, яких не бракує в ніякій нації, що тремтять за свої посади; це пережитки нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовинах боротьби на життя і смерть з польським наїзником; це, врешті, наслідки нашого довгого поневолення, – раби, що в їх природі є стирати кому-небудь порох із ніг... Угодовці є більше небезпечні, ніж: згадані вище „орієнтаційні” табори. Бо коли останні не дуже то й закривають, що є на удержанні окупантів і до концепцій союзів з ворогами підходять, правда з хибним, однак з купецьким розрахунком, мовляв, „ми вам даємо Західню Україну, а ви нам творіть Велику Україну”, або „ми вам комуністичну пропаґанду, а ви нам федеративну державу з українізацією”, – то „реальна” політика угодовщини полягає на тому, щоб віддати український нарід на цілковиту ласку й неласку ворога... Угодовці не тільки резиґнують із самостійности та соборности і на їх місце ставлять „охлапи”[6], та щонайвище пишуть, що „нам у Польщі належиться автономія”, але й виступають якнайрішучіше проти війни, революції та взагалі нелеґальности”.

„Щоб здобути незалежність українському народові, підготовляймо збройну розправу, а не угодовщину. Пам'ятаймо, що український нарід творив свою державну традицію і проголошував свою самостійність серед крісових і гарматних стрілів. Як довго стріли лунали, так довго існувала українська держава. Зброєю можемо її воскресити, а не охлапами, не автономією, не реальною політикою”, що нав'язує шнур на шию українського народу. Хто поступає протилежно, той ворог українського народу й ворог УВО”.

Як засіб боротьби супроти терору окупантів, УВО приймає протитерор, уважаючи його конечним для самооборони поневоленого народу та успішним у пропаганді визвольної справи серед своїх і чужих. Але УВО виразно зазначила, що цим засобом вона користуватиметься якнайобережніше і тільки в конечних випадках. Стосування такого терору, чи радше відплатних дій, як засобу національної самооборони, вважається виправданим через потоптання московсько-большевицьким і польським окупантами всіх засад людяности супроти українського народу, через їхню політику варварського гнобителя і визискування України. В таких обставинах відплатні акції, стосовані в обороні людських прав, так само, як і оборонна війна народу проти варварів, це не насильство, а боротьба за знищення насильства. Такий протитерор „піднімає почування людського достоїнства у всіх понижених і поневолених та прочищує атмосферу загальної вимушеної підлеглости. Кожний терористичний акт, за кожним разом, показує, що не можна здушити в народі стремління до свободи”. Каральні акції, звернені проти провідних осіб ворожої держави, проти чільних представників окупаційної системи, – системи грабежу, кривди й насильств, – підривають самовпевненість окупанта та авторитет окупайційної влади, створюють стан провізорії та непевности. Такий стан не дозволяє ворогові закріплювати систему поневолення, а серед поневоленого народу скріплює духа спротиву й віру у власні сили та підносить почуття людської гідности.

Протитерор є теж успішним засобом пропаґанди визвольної боротьби серед своїх і чужих. Акти протитерору алярмують публічну опінію світу і заставляють її познайомитися зі станом, який змушує стосувати відплатні акції.

„Мусимо змінити психіку нашої суспільности і психіку ворогів та порушити світову опінію. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх – своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опінію. знищить до тла, надламаний уже до цього часу, загарбницький характер ворогів. Тоді український нарід заживе вільно у власній хаті”.

Закид, ставлений революційній організації т. зв. „реальними політиками”, що, мовляв, революція пожирає гекатомби кривавих жертв поневоленого народу, – УВО вважає трагічною