Еріх Марія Ремарк - Три товариші

— Щось маєш на меті? — спитав мене Кестер.

— Ні.

Він глянув на мене.

— Піду додому, — сказав я. — Напишу листи тощо. Треба ж колись…

— Ти, може, хворий? — спитав він занепокоєно.

— Та де там, нівроку! Може, я теж трохи відчув весну…

— Ну, гаразд. Як хочеш…

Я поплентався додому. Але, опинившись у своїй кімнаті, не знав, що мені робити. Блукав з кутка в куток. Не розумію, чому саме мені хотілось додому. Нарешті пішов коридором до Жоржа. По дорозі натрапив на пані Залевську.

— Оце-то так! — витріщила вона очі на мене. — Ви тут?!

— Не стану заперечувати, — відповів я дещо роздратованим тоном.

Вона схилила набік свої сиві локони.

— Не гуляєте? Чудасія, та й годі!

У Жоржа я затримався ненадовго — за чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Сів до вікна, став дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крилами віяли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як нестигле яблуко. Вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть трохи обіцяв, що подзвоню. Та, мабуть, дівчини геть і вдома немає.

Я пішов на площадку, де стояв телефон, підняв трубку, сказав номер. Чекаючи на відповідь, відчув, ніби з чорного ебоніту трубки підіймається м'яка, легка хвиля чекання. Дівчина була вдома. Коли її глухий, трохи хрипкуватий голос раптом залунав у передпокої лані Залевської, майнув примарою поміж голів диких кабанів, крізь запах жирів і брязкіт посуду, коли дівчина заговорила тихо й повільно, ніби обдумуючи кожне слово, — невдоволення моє зникло. Я поклав трубку, не просто довідавшись, про що було умовлено, але й домовившись про зустріч на післязавтра. І раптом усе видалося мені не таким-то й нудним та безрадісним. «Ідіот!» подумав я собі і похитав головою. Тоді знову взяв трубку і подзвонив до Кестера.

— Квитки ще в тебе, Отто?

— Так.

— Добре! То я йду з тобою на бокс!

Після змагань ми ще деякий час блукали нічними вулицями міста. Було ясно й безлюдне. Сяяли вивіски, У вітринах марно горіло світло. В одній стояли голі манекени з підмальованими обличчями. Вони справляли враження привидів з аморальними смаками. Поруч виблискували дорогоцінності. Потім ми підійшли до універмагу, освітленого наче кафедральний собор. Вікна пінились різнобарвними, яскравими шовками. Перед якимсь кіно стирчали бліді, зголоднілі постаті. Коло них виблискувала вітрина продуктового магазина. Консервні банки височіли бляшаними баштами, у ваті лежали ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла зграйка жирних гусей; рум'яні кругленькі хлібини лежали між твердими сухими ковбасами; ніжно-жовто та рожево виблискували нарізані скибами сьомга та паштети з печінки.

Ми сіли на лаву поблизу вітрини. Було холоднувато. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко запівніч. На брукові поблизу робітники поставили намет і працювали коло трамвайних рейок. Електрозварка шипіла, цілі снопи іскор сипались на темні, зайняті чимсь серйозним постаті. Коло них казани з асфальтовою смолою чаділи, як польові кухні.

Ми сиділи, думаючи кожен про своє.

— Дивна штука, отака-от неділя, Отто, га? Кестер кивнув головою.

— Навіть радієш, коли вона вже минає. Кестер знизав плечима.

— Так звикаєш до щоденної метушні, що коли маєш трохи вільного часу, то воно ніби й заважає… Я підняв комір пальта.

— А що, власне, заважає нам жити, Отто?

Він глянув на мене. й посміхнувся.

— Було таке, що заважало, Роббі. — Це вірно, — погодився я. — Та проте… З-під пневматичного свердла бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлена зсередини палатка робітників здавалася темним затишним житлом.

— Гадаєш, кадилак у вівторок буде готовий? — запитав я.

— Може, й буде, — відповів Кестер. — А тобі навіщо?

— Та я тільки так…

Ми встали й пішли додому.

— Сьогодні мені якось не по собі, Отто, — сказав я.

— З кожним буває. На добраніч, Роббі.

— На добраніч, Отто.

У себе в кімнаті я ще трохи посидів. Моя комірчина раптом зовсім мені не сподобалась. Люстра була огидна, світло занадто разюче, крісла якісь обдерті, лінолеум безнадійно прозаїчний, а потім цей умивальник, це ліжко, малюнок битви під Ватерлоо над ним… «Ні, сюди не приведеш, власне кажучи, жодної пристойної людини», подумав я собі. «Жінку й поготів. Хіба що повію з кафе «Інтернаціональ».

III

Ранком, у вівторок, ми сиділи у дворі перед нашою майстернею і снідали. Кадилак був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу і тріумфуюче дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені і Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами: «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і являло собою щось середнє між віршем та гімном.

Деякий час ми з Кестером помовчали. Треба було спершу отямитись після цього бурхливого потоку нестримної фантазії. Ленц вважав, що ми переможені.

— Тут тобі і поезія, і натхнення, хіба ні? — запитав він гордовито. — У нашу ділову епоху треба бути романтичним, у цьому ж і полягає трюк: протилежності приваблюють.

— Та не тоді, коли йдеться про гроші, — заперечив я.

— Автомобілі купують не для того, щоб зробити капіталовкладення, хлопче, — не погодившись зі мною, пояснив Готфрід. — Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?

— Бачиш… — почав обережно Кестер.

— Та що тут довго балакати, — перебив я його. — Таким оголошенням рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.

Ленц відкрив був рота…

— Стривай, — вів я далі, — ти ж думаєш, що нам ніяково сказати правду. От тобі моя пропозиція, Готфріде: спитаймо Юппа. Це ж бо голос народу!

Юпп був єдиним нашим службовцем. Цей хлопчина п'ятнадцяти років був у нас ніби за учня. Робив коло бензоколонки, дбав про наш сніданок, а ввечері приводив до порядку майстерню. Був він невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням, вуха йому стирчали і були такі палаті, яких я ніколи і ніде не бачив. Кестер казав, що якби Юпп упав з літака, йому б нічогісінько не сталося:

завдяки своїм вухам він ковзнув би крізь повітря і спокійненько приземлився.

Покликали Юппа. Ленц прочитав йому оголошення,

— Зацікавила б тебе така автомашина, Юппе?