Астрід Ліндгрен - Міо, мій Міо

копита загупали. Ох, як я боявся! Скоро ми полетимо в провалля, скоро я вже не чутиму стукоту копит, почую ще тільки тривожне іржання Міраміса, коли хвилі зійдуться над його золотою гривою! Я заплющив очі й почав думати про свого тата-короля. Копита Міраміса гриміли, мов грім.
Раптом вони перестали гриміти, я тепер чув якийсь інакший звук, наче шурхіт, ніби Міраміс біг по чомусь м'якому. Я розплющив очі й озирнувся довкола. І побачив, що Міраміс біг у повітрі. О, мій золотогривий кінь міг мчати в повітрі так само легко, як по землі! Якби він захотів, то міг би стрибати через хмари й через зірки. Такого коня, як у мене, більше ніде не було. І ніхто не може уявити собі, як гарно, сидячи в нього на спині, мчати в повітрі й далеко внизу бачити Землю Заморську, залиту сонячним промінням.
— Юм-Юме, — гукнув я, — Юм-Юме, Міраміс може перестрибнути хмару!
— А ти хіба не знав? — спитав Юм-Юм так, наче Міраміс тільки те й робив, що стрибав через хмари.
— Ні. Звідки ж мені знати? — відповів я. Юм-Юм засміявся і сказав:
— Як ти ще мало знаєш, Міо!
Ми ще довго мчали так, і Міраміс перестрибував через білі хмари. Ото була їзда! Мені аж дух забивало. Та ось настав час спускатися. Міраміс поволі почав знижуватись і нарешті зупинився. Ми були на Землі Заморській.
— А ось і зелений гайок для твого золотогривого Міраміса, — сказав Юм-Юм. — Нехай пасеться, а ми тим часом підемо до Їрі.
— А хто такий Їрі?
— Зараз побачиш, — відповів Юм-Юм. — І Їрі, і його братів та сестер. Вони мешкають недалечко звідси.
Він узяв мене за руку й повів до хатини поблизу. До білої хатини під солом'яною стріхою, що теж скидалась на казкову. Важко пояснити, чому вона здавалася казковою: чи тому, що від неї віяло казкою, чи через старі дерева, що оточували її, чи через квітки в садку, що казково пахли, чи, може, через щось інше. На подвір'ї перед хатиною був круглий колодязь. Мені навіть здалося, що саме через той колодязь хатина Грі скидалась на казкову. Бо таких старих колодязів тепер уже немає, принаймні я ще ніколи не бачив такого.
На цямрині сиділо п'ятеро дітей. Найбільший із них, дуже милий хлопчик, усміхнувся всім обличчям, коли ми підійшли.
— Я бачив, як ви їхали, — сказав він. — У вас гарний кінь.
— Його звати Міраміс, — мовив я. — Це Юм-Юм, а моє ім'я — Міо.
— Я знаю, — відповів хлопчик. — Мене звати Грі, а це мої брати й сестри.
Він був дуже ласкавий і чемний, і брати й сестри його теж усміхалися нам, усім своїм виглядом показуючи, що вони раді нашій появі.
Не те що на Упландській вулиці. Там хлопці на кожного вишкірювали зуби, як вовченята, принаймні на тих, кого добре не знали. Завжди знаходили таких, із кого знущалися, з ким не хотіли гратися. Найчастіше це був я. Тільки Бенко завжди грався зі мною. Верховодив дітьми на Упландській вулиці великий хлопець, що звався Янне. Я не зробив йому нічого поганого, але він, тільки-но побачивши мене, казав: "Ану вшивайся звідси, а то так затоплю тобі в пику, що свічки засвітяться!" І мені тоді краще було й не пробувати гратися з хлопцями в гилки чи в якусь іншу гру. Бо всі вони трималися Янне й мавпували його. Бо Янне був великий хлопець.
Знаючи Янне, я дивувався, що зустрів таких чемних дітей, як Юм-Юм, Нонно, Грі, його брати й сестри.
Ми з Юм-Юмом також посідали на цямрину поряд із Грі. Я зазирнув у колодязь. Він був дуже глибокий, наче бездонний.
— Як ви берете з нього воду? — спитав я.
— Ми не беремо з нього води, — відповів Грі. — Це колодязь не на воду.
— А на що ж?
— Він зветься Колодязь, що шепоче ввечері, — пояснив Грі.
— Що шепоче? — спитав я.
— Почекай до вечора і сам усе зрозумієш, — сказав Грі. Ми пробули з Їрі та його братами й сестрами цілий день, гралися під старими деревами. Коли ми зголодніли, сестра Грі Мінонна — Нель побігла до кухні й принесла нам хліба. Це був також хліб, що втишує голод, і мені він дуже сподобався.
Я знайшов у траві ложечку, маленьку срібну ложечку. Я її показав Грі, і він відразу посмутнів.
— Це ложечка нашої сестрички, — сказав він. — Міо знайшов ложечку нашої сестрички! — гукнув він своїм братам і сестрам.
— А де ж ваша сестричка? — спитав я.
— Її забрав лицар Като, — сказав Грі. — Жорстокий лицар Като.
Коли він вимовив те ім'я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів'яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не попідводились. Я знову відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.
Я хотів віддати срібну ложечку Грі, але він сказав:
— Візьми її собі. Сестричці вона вже не знадобиться, а знайшов її ти.
Брати й сестри Грі заплакали, коли почули, що їхній сестричці вже не знадобиться ложечка. Та скоро ми знов почали гратися й перестали думати про сумні речі. Ложечку я сховав до кишені і про неї також перестав думати.
Але, граючись, я нетерпляче ждав вечора, щоб дізнатися більше про незвичайний колодязь.
Так минув день. Почало смеркатися. Тоді Їрі значуще перезирнувся зі своїми братами й сестрами і сказав:
— Пора!
Вони посідали на цямрину колодязя. Юм-Юм і я також примостилися біля них.
— Сидіть якомога тихіше, — сказав Грі.
Ми сиділи якомога тихіше. Сутінок між старими деревами ставав дедалі густіший, і хатина, яку він огортав, від того ще більше скидалася на казкову. Вона стояла, ніби в прозорому сірому серпанку, не чорному, бо ще тільки смеркалося. Той сірий серпанок якось примарно огортав хатину, дерева, а надто колодязь, на цямрині якого ми сиділи.
— Сидіть якомога тихіше, — ще раз прошепотів Їрі, хоч ми давно вже мовчали.
Ми ще трохи посиділи мовчки. Між деревами стало ще темніше. Всюди панувала глибока тиша, але з колодязя я нічого не чув.
Чи, може, щось почув? Авжеж, почув. Із нього раптом долинув шепіт. Десь глибоко в колодязі чувся шепіт і мурмотіння. Якийсь дивний, ні на що не схожий голос нашіптував казки. Казки, не схожі на жодні інші й кращі за всі казки на світі. Я страх як люблю казки, тому ліг животом на цямрину, щоб не пропустити жодного слова з того шепоту. Часом голос із колодязя починав