Ірен Віталіївна Роздобудько - Мерці

народилася, виросла і тихо померла в оточенні дітей та онуків. Потім такі ж самі будинки вона «впізнавала» на даґеротипах інших міст.

Багато років потому, під час свого першого закордонного відрядження, Віра у Гарці потрапила на той самий пряничний майданчик. На ньому майже все збереглось у тому ж вигляді.

За своєю хворобливою звичкою губитися, відставати й блукати Віра непомітно відбилася від галасливої юрби екскурсантів, що прямувала до ринку дешевого одягу «з других рук». Вона пройшла повз крамничку ласощів, привіталася з трьохсотрічним Гансом, що тримав у руках обскубаного дощами гусака. Від майданчика бруківкою вузької вулиці вона вийшла до гаю. За його пагорбами виблискував шпиль старовинного замку. Перебуваючи тут уперше, вона знала, куди йти, і не дивувалася цьому. Віра знала й те, що так само зорієнтується у будь якому місті, і зовсім не замислювалася — чому? Одного разу у напівзруйнованому караїмському селищі музеї, сто ячи біля глиняної амфори, в якій пісок іще зберігав запах виноградного вина, вона почула пісню мовою мертвих, сміх жінок, брязкіт кованого намиста, перегук сусідів і запах плову, заправленого гострим перцем та мигдалем…

У Гарці Віра вперше вдихнула повітря свободи — воно мало запах дорогих цигарок і доброго, старовинної марки, пива. Віра піднімалася звивистою стеж кою до замку, відсьорбуючи з череватої темно зеленої пляшки напій свободи. А низом, охайною стежкою, йшли екскурсанти, і таблички вказівники не давали їм збитися з напрямку. Віра знала усі картини, усе розташування кімнат в цьому замку Валейведерів, бачила усі старовинні й потріскані лютні на бляклих килимах, могла переказати пасторальні сюжети гобеленів. Саме тому вона й не увійшла тоді досередини, а сіла зі своїм пивом біля підніжжя маєтку, ревниво споглядаючи, як туристи фотографують те, що належить тільки їй… Вона заплющувала очі і просто грілася на сонечку, і мрії несли її далі — в пурпурово чорну Іспанію, під дощові куртини Альбіону, на набережну Венеції. Внизу, за охайним прорідженим переліском, купчився кишеньковий Гарц — її перший свідомий спогад…

— Пані Віро, ви просили нагадати, що через півгодини маєте їхати на інтерв’ю, — відірвав її від думок голос Володимира. — Півгодини минуло… і… ви розчавили помаранч… Дівчата хотіли вас пригостити… Дати вам рушника?

«Що це зі мною? — зупинила себе Віра, із подивом роздивляючися свою руку, яка досі стискала соковитий плід. Крізь пальці на стіл текла рідина. — Мені нічого ні від кого не потрібно! Треба зробити зауваження…»

ДРУГИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Я ще раз оглянула плоди своєї праці. Попереду була тяжка і неприємна робота. Відтягуючи час, я подумала: може, є ще якийсь вихід? Винести тіло вночі до баґажника, довезти до річки й вкинути туди? Але тіло було надто важким. Сама я не впораюсь.

І раптом мені на думку спав недописаний роман Діккенса… Там якийсь злодій засипає труп вапном, він розкладається, перетворюється на порох… Порох можна змести на купки й винести поволі у невеликих поліетиленових пакетах. Але як позбутися запаху?

Мій погляд упав на зіпсований холодильник. Ідея! Ще з годину я витратила на те, щоб пересунути тіло в куток, а на середину витягла холодильник і обережно, щоб не було зайвих звуків, поклала його горизонтально.

Холодильник був великий, як ванна. Я повитягала з нього усі зайві перегородки. Тепер він нагадував залізний саркофаг. Я з великим зусиллям підтягла тіло до борту холодильника і перевалила його всередину. Спробувала закрити дверцята. Вони ідеально зачинялися. Я зраділа цій вигадці, подумки похвалила свій винахід. За два три дні я роздобуду кілька відер вапна. Залишиться тільки чекати, а потім… Ніхто ні в чому не запідозрить гарну жінку, що виходить з дому з веселенькими кольоровими пакетами. Це нікого не обходить!

ЧАСТИНА ДРУГА

Кінець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рік завершився, але майже всі діти ще тинялися у місті. Двір в одному з престижних районів, який у народі називали «царське село», нагадував колодязь.

Мама суворо забороняла Аліні виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дівчинка слухняно обіцяла їй не гуляти і робила вигляд, що читає «Робінзона Крузо». Але, щойно мати сідала в своє авто і вирулювала з арки, Аліна одягала на шию мотузку з ключем і вискакувала на подвір’я. На вулицю її тягло маґнітом — тільки там вона почувалася вільною. У свої десять років вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмітлива дівчинка, а особливі стосунки батьків навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Аліну особливо тішило, коли на людях мама називала батька «мій пусік», а він її — «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», — любив повторювати батько. Мама накривала стіл за всіма правилами етикету: з безліччю ножів та виделок — окремо для риби й для м’яса, з цілою батареєю фужерів та серветками, вправленими у перламутрові кільця. На цих вечорах Аліна, ставши на стілець, декламувала дзвінкі патріотичні віршики та грала на фортепіані полонез Огінського. Спочатку їй було гидко і соромно. Але з часом вона почала знаходити в цих збіговиськах свій кайф: вони перетворилися для неї на захоплюючу гру. Адже тільки вона знала, чим закінчиться ця показова вистава. Щойно за масними дядьками й тітками зачинялися двері, захмелілий батько казав у зачинені двері: «Козззззли!» Він так гостро і смачно вимовляв це слово, що Аліна починала голосно реготати. Мама відсилала її в ліжко, але дівчинка нашорошувала вуха і, тішачись, підслуховувала, як батьки обговорюють і «тупорилого Сан Санича», і його драглисту дружину — «стару стерву», і всіх інших. Одне з одним вони також не церемонилися. «Пусік» перетворювався на «лисого придурка», а «серденько» ставало «пустоголовою ідіоткою».

Коли Аліна якось спробувала так само назвати матір, отримала від неї ляпаса. Вона страшенно образилась і вирішила, що більше жодна сила не змусить її виступати перед гостями. Але така сила знайшлася: після невдалих умовлянь батьки почали їй платити за кожен виступ по карбованцю. Відтоді Аліна стала справжньою актрисою і навіть із нетерпінням чекала на чергову вечірку. На вулиці вона розслаблялася. Зі слухняної, ввічливої пай дівчинки перетворювалася на цинічну облудницю. Вона замикала двері, вішала мотузок з ключем на шию і йшла туди, де можна було на повен голос оповідати сороміцькі анекдоти, підслухані у дорослих.

Побачивши її на подвір’ї, до неї сходилась уся компанія. Друзів було четверо. Найстаршій, Славці, виповнилося одинадцять. Аліна вважала її найзагадковішою. Славця вже