Володимир Кирилович Малик - Горить свіча

— Ну, що будемо тепера робити?

Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними — круті злами кострубатих брів.

— А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно — готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!

— Мабуть, що так, — погодився Михайло Всеволодович. — Куди ж подіти трупи?

— Викинути за ворота — мунгали підберуть.

— Гаразд. Накажи гридням — хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги — завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів…

5

Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам'яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню:

— У тебе яке-небудь пристановище в місті є? Переспати де є?

— Немає, — відповів той.

— Тоді тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати… Але спочатку — діло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.

Він тут же, на Софійському майдані, розпорядився викинути за ворота тіла монгольських послів, наказав оповістити мешканців Печерського монастиря, Берестового, Звіринця, Клова, Дорогожичів, Мишоловки та інших околиць, щоб негайно тікали до міста, під захист валів; виділив людей, які мали поїхати до князя і взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усіма сотниками та десятниками і виділив кожному ділянку валу для оборони, вислав до міських воріт і на вали нічну сторожу.

У клопотах минуло коротке зимове надвечір'я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.

— От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!

Йти було недалеко — у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг — бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.

Тисяцького ждали теж. Хвіртка — настіж, на подвір'ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.

— Не сплять мої, — сказав боярин. — Та й кому до сну тепер?

Йому назустріч кинулися дві жіночі постаті.

— Дмитре! Ладоньку мій! — вигукнула старша жінка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою білий кожушок. — Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернігова? Невже всьому кінець? Боже-Боже!

Дмитро обняв її за плечі.

— Анастасіє, боярине моя, навіщо так думати? — Вони підійшли до гурту. — Який же це кінець? Київ не так просто взяти. Немає на Русі — та й по всіх українах[33] — вищих і міцніших валів, як наші! Та й людей тут більше, ніж будь-де! Є кому захищатися!

До нього пригорнулася менша.

— Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолі! Я вмію стріляти з лука! Ти візьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям!

При світлі смолоскипа Добриня побачив ніжне дівоче обличчя, засмучені темні очі, в яких спалахували чи то зірки, чи іскорки від вогню, чистий лоб під хутряною шапкою та розльотисті, мов крильця ластівки, чорні бровенята.

Дмитро нахмурився.

— Янко! Люба моя! Тобі, отроковиці, не місце на валу.

— А я вже не отроковиця, тату, — вередливо заперечила дівчина. — Мені пішов шістнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича — так не мала, а як на вал — так мала!

Її бровенята затріпотіли, насупилися. Дмитро усміхнувся, поцілував дочку в лоба.

— Витязю мій дорогий! Я знаю, ти змалечку була забіякувата, як хлопчисько. Але одно діло — показувати свій норов перед батьком-матір'ю та братами, які тебе люблять, а зовсім інше — з луком та мечем вийти на вал, під ворожі стріли. Ні, не жіноче це діло — війна! Тобі треба думати про заміжжя і щоб порадувати свого батька онуками, а ти…

— Таточку! — ще вередливіше скрикнула Янка. — Ось не заїкайся мені про заміжжя! Ні за кого я не піду! Тим більше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалі ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А Домажирича — ніколи! Чуєте? Ніколи! Як за нього, то краще на вал!

— Ну, що-бо ти говориш, Янко! — сплеснула руками бояриня.

Всі засміялися. Тут ще стояли двоє молодиків та дві жінки. Добриня лише глянув на них і відразу зрозумів, що то сини боярина Дмитра, — настільки схожі були на батька. Поряд з ними — їхні жони.

Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного.

— Миколо! Степане! Давно прибули? Як же ви не потрапили в руки мунгалам?

— Перед самим смерком прибули, тату, — відповів той, якого назвав Миколою, міцний плечистий молодик. — А від мунгалів Бог милував. Ми їх не бачили — в'їхали через Білгородські ворота, куди вони не дісталися.

— Що там у наших селах за Ірпенем? Обмолотилися вже?

— У Музичах обмолотилися, а в Личанці скоро закінчать.

— Збіжжя привезли?

— І валку збіжжя, і дров, і меду дві діжки, і дьогтю, і сіна, і трьох бичків на м'ясо привели…

— А де ж люди? Чому я їх не бачу? Де тіуни?

— Як почули про татар, то і слухати не захотіли, щоб переночувати, — втрутився у розмову Степан. — Розвантажили вози, вхопили по шматку хліба та сала — і додому!

— В темну ніч?

— Ніч не страшна, татари страшні!

— Добре, що ви проскочили, бо завтра було б пізно… Ну, що ж — ходімо вечеряти. Та послухаємо оцього парубка Добриню, який прибув у Київ з мунгальськими послами від самого Менгу-хана.

Тепер усі поглянули на незнайомця, що скромно стояв осторонь. Микола навіть присвітив смолоскипом, щоб краще роздивитися.

— Та він ніякий не мунгал! Наш чоловік!

— Наш, наш, не лякайтеся, — усміхнувся у вуса Дмитро. — Ходімте ж! Бо ми добряче намерзлися!

У просторій горниці, куди зайшли всі, було тепло: від обкладеної кахлями груби пашіло приємним духом. У бронзових підсвічниках горіли свічки. А край довгого столу, заставленого мисками, кухлями, жбанами, сиділа підстаркувата служниця і годувала трьох діток — двох дівчаток і хлопчика.

Замурзані молочною кашею малята, як тільки уздріли боярина, покидали ложки і кинулися до нього.

— Дідусю! Дідусю!

Дмитро схопив їх жужмом, підняв поперед себе, залоскотав бородою. Малята заверещали від утіхи, пообхоплювали дідуся рученятами за шию і притулилися щічками до його лиця.

— Ой, який холодний!

Потім гуртом закричали:

— Погуцикай нас, дідусю! Погуцикай!

Дмитро підкинув їх кілька разів угору