Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Пригодницькі книги » Посол Урус-шайтана 📚 - Українською

Володимир Кирилович Малик - Посол Урус-шайтана

225
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Посол Урус-шайтана" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 73
Перейти на сторінку:
ковпаком опускалося з високості.

У Арсена задерев'яніли зв'язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Вій намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.

Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.

— Їдьте за нами, — наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.

Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир — захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.

Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.

— Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!

З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.

— Ай-вай! Якші! Туже топре! — плутав він татарські й українські слова. — Якші ханум![10] Ага[11] знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу[12].

Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.

— Ай-вай, якші ханум, — задоволено повторював він. — Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!

— Товар для ханського гарему, — сказав Чорнобай. — Плати гроші, Алі!

Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.

— Скільки?

— Півтори тисячі цехінів![13]

Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.

— Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот!

Чорнобай заперечливо похитав головою.

— Шістсот! — Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.

— Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. — Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. — Мені вони теж не даремно дісталися…

— Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує… Але ж грошей ти за них не платив?

— Не варта була б шкурка вичинки… То яке твоє останнє слово?

— Вісімсот — і ні цехіна більше!

— Гаразд, — погодився Чорнобай. — Але в разі небезпеки… Сам розумієш — вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!

— Про що мова! — образився Алі. — Не маленький — знаю. Удар шаблею — башка з плечей!

З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.

— А цього батира за скільки?

— Цей не продається, — похмуро відповів Чорнобай.

— Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?

Чорнобаєві пахолки перезирнулися. Один з них аж крякнув, певно, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:

— Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?

— Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? — Алі хихикнув. — Прощай, ага Петро! Хай береже тебе Аллах!

Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.

6

Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.

Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.

Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, — його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося…

Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.

— Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння… Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! — Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: — Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

Через годину вони виїхали на битий шлях.

— Незабаром озеро, хлопці, — сказав Чорнобай. — Ще милі дві…

Зненацька він замовк і почав прислухатись.

— Ви нічого не чуєте?

Всі зупинились.

— Ніби вершник скаче, — невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

— Не ніби, а справді вершник, — промовив другий пахолок, у білому башлиці. — О-о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.

Здалеку почувся дзвінкий тупіт — кінь мчав галопом.

— Хтось поспішає в Чорнобаївку, — сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: — Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут — дізнаємося, хто це…

Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.

Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника — він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.

Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.

— Хто ви? — запитав збентежено.

— А ти хто? І куди прямуєш? — в свою чергу спитав Чорнобай.

— Я їду в Чорнобаївку.

— До кого?

— До Петра Чорнобая.

— Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!

Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.

Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

— Ху, це таки ви, пане! — Він стьобнув коня і під'їхав упритул. — Я від полковника..

— Що з батьком? — кинувся Чорнобай. — Йому погіршало?

— Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього. Їдьмо!.. Дорога кожна мить!

— Мати божа! — скрикнув Чорнобай. — Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…

— Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!

— Їдемо! Герасиме, ти зі мною!

1 ... 7 8 9 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посол Урус-шайтана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посол Урус-шайтана"