Павло Вежинов - Сліди залишаються

робити з двома золотими рибками, які залишилися вдома?… Тоді мама віддала ключі тітці, щоб та змінювала воду їм і взагалі наглядала, щоб не сталася якась крадіжка… Ось вам людина з двома ключами від двох квартир!

Коста і Веселин здались.

— А хто кинув ключ і навіщо його кинув? — похмуро спитав Веселин.

— Звідки я можу знати?! — знизав плечима Пешо. — Може, кинула дівчинка…

— Ти ж знаєш, що у них немає ніякої дівчинки! — сердито обізвався Веселин.

— У них немає, але, може, прийшла до них в гості… Була, значить, а потім пішла…

— Так, але ж чоловік сказав, що дівчинка його!

— Сказав! — з досадою знизав плечима Пешо. — Ти хіба не знаєш, що дорослі, коли їм ліньки пояснювати щось, визнають за краще обманювати…

Веселин розгублено замовк… Справді, все могло бути і так, як їм казав Пешо, але серце його підказувало, що справа тут зовсім в іншому.

— Ну, гаразд, а що ти пропонуєш? — зітхнув він.

Пешо замислився.

— Пропоную поки що не повідомляти міліцію, — заговорив він. — Докладніше про все дізнаємось, а тоді скажемо. Насамперед треба з’ясувати, які двері відмикає другий ключ. Коли з’ясуємо, буде легше зрозуміти нам і все інше — випадок Це чи щось небезпечне…

— А як з’ясуєш? Це не легка справа! — зітхнув Коста.

— Дуже просто — будемо слідкувати за чоловіком! — сказав палко Пешо. — Будемо слідкувати, куди він ходить, з ким зустрічається, що робить! Будемо повсякчас ходити по його слідах, як розвідники… Коли все розвідаємо — ми не можемо не зрозуміти, яка його таємниця…

— Це справа нелегка! — почухав потилицю Коста.: — Чи зможемо ми її виконати?

— Зможемо! — вигукнув захоплено Веселин. — Даю голову на відсіч — зможемо! От побачиш, як цікаво буде!

Коста стривожено підвівся з свого місця.

— Не знаю! — знизав він плечима. — Все-таки краще повідомити міліцію! Там люди знають свою справу, знають, що треба зробити!… Ми що-небудь зіпсуємо, а потім, як піонери, відповідатимем…

— Відповідатимем! — твердо заперечив Пешо. — Адже я сказав тобі, як тільки доберемось до чогось певного чи як тільки почне ставати небезпечно, — зразу ж повідомимо міліцію!

— Добре, згодний! — все ще вагаючись, промовив Коста.

— Ура, хай живе! — захоплено вигукнув Веселий. — Так найкраще!

Якусь мить хлопчики радісно мовчали. Кімнатка вже не здавалася їм такою темною, тепер вона була найкращим куточком на землі. При думці про майбутні пригоди і майбутні цікаві відкриття очі трьох хлопчиків радісно заблищали.

— А що будемо робити з ключем? — згадав раптом Веселин.

Усім було дивно, що ця проста думка досі не прийшла їм в голову. Друзі замислились.

— Я гадаю, — обізвався Коста, — краще за все повернути ключ чоловікові… Якщо залишимо його у себе, це може викликати у нього якийсь сумнів… Оскільки будемо за ним слідкувати, то краще; щоб не було ніяких сумнівів…

— Правильно, і я так думаю, — кивнув Пешо.

Настало коротке мовчання.

— У мене є ідея! — вигукнув Веселин. — Чудова ідея!

— Сам хвалиш свої ідеї! — трохи глузливо глянув на товариша Пешо.

Та Веселин не образився.

— Повернути йому ключ — це добре! — говорив він далі. — Але уявіть собі, що цей ключ нам буде потрібний! Пропоную піти до слюсаря і замовити один чи два такі самі ключі!

Тепер і Пешо мусив згодитись, Що ідея справді чудова. Поміркувавши, вони вирішили, що треба зараз же не гаючи ні хвилини, приготувати резервні ключі. Людина в білому могла ще цього вечора кинутись свого ключа.

— Я знаю такого слюсаря, — сказав Коста. — Носив йому багато разів ключі від будинку… Бувало він робив нові ключі за півгодини, поки я сиджу у нього…

— Тоді ходім до нього зараз! — запропонував Пешо.

Усі троє енергійно підвелися з своїх місць.

— А гроші? Чи є у нас гроші? — спитав передбачливо Коста.

Друзі не встигли відповісти. В цю мить десь знадвору під маленьким, запорошеним віконцем швейцарської почувся сильний гуркіт — наче падали скрині або щось ламалося — потім долинув тоненький дівчачий писк. Не кажучи ні слова, хлопці вибігли з кімнатки — мимо сходів, крізь двері чорного ходу, на задній дворик.

Те, що вони побачили, примусило їх враз зупинитися від здивування: перед їх очима з’явилось надзвичайне видовище. Там, під маленьким віконцем, посеред розсунутих і розламаних ящиків для упаковки та урн для сміття, лежала Юлія і злякано дивилася на них. Гарненьке її клітчасте платтячко було роздерте надвоє якимось цвяхом, коліна сильно збиті, але вона не плакала, навіть не ворухнулась при їх появі — лише дивилася на них широко розкритими очима.

В одну мить їм все стало зрозуміло — вона підслухувала!

Безперечно — поставила ящики на урни для сміття, вилізла на них і підслухувала крізь поламану шибку віконця!

— Що ти тут робиш? — обурено спитав Пешо.

Юлія мовчала, не ворушилась — лише ніжки її смішно стирчали між ящиками і урнами.

— Чуєш? — повторив тим самим тоном Пешо. — Тебе питаю, що ти тут робила?

— Нічого! — ледве чутно відповіла дівчинка.

— Як так нічого! Ти підслухувала?
Юлія не відповіла.

— Я питаю тебе, підслухувала? — крикнув загрожуюче Пешо і зробив кілька кроків уперед.

Юлія злякано зажмурилася.

— Підслухувала, — сказала вона безнадійно, все ще не зрушуючись з місця.

— Все чула? — спитав з відчаєм Пешо.

На обличчях його друзів відбивався такий відчай, викликаний несподіваним страшним провалом, що міг покласти край всім їхнім мріям.

— Все, — тихо призналась Юлія.

Першою думкою Пешо було: підійти до неї і добре її відлупцювати. Як насмілюється вона так підло підслухувати, так немилосердно руйнувати їхні плани? Але безпорадний вигляд дівчинки. Її перелякані очі, а може, навіть одверті відповіді за хвилину пом’якшили його серце. «Ти повинен бути кавалером!» раптом згадав він батькові слова. «Бути кавалером! Ох, нелегко це!» Не кажучи ні слова більше, Пешо підійшов і обережно витягнув Юлію з-поміж ящиків. Підводячи її, він відчув, що вона трошки тремтить, але не міг зрозуміти — чи від страху, чи від тільки що пережитого.

— Не бійся, не з’їмо тебе! — похмуро сказав Пешо.

Юлія злякано дивилася на збиті коліна, але примирливий тон хлопців підбадьорив її.

— Добре розмалювалась! — обізвався за їхніми спинами Коста з деякою зловтішиістю в голосі. — Так тобі й треба!

— Облиш її! — пробурмотів невдоволено Пешо і звернувся до дівчинки. — Іди з нами!

Хлопчики майже вштовхнули Юлію в швейцарську, але самі залишилися надворі. Погляди всіх трьох виражали повний відчай.

— Що ж тепер робити? — першим почав розмову Пешо. — Якщо знає Юлія, значить, знатиме все місто…

— Налякаємо її! — твердо сказав Веселин. — Примусимо її поклястися, що вона нічого не викаже.

— І я так думаю! — обізвався сердито Коста. — Чортова мавпа, ач як нас підстерегла!

— Ми самі винуваті, — похмуро буркнув Пешо. — Ще напочатку так засипались! Хіба припустимо —