Дік Френсіс - Фаворит

Піт одверто розреготався.

Вона була на диво гарна: правильні риси обличчя, гладенька шкіра, усміхнені сірі оченята, лискуче чорне волосся, що сягало майже до пліч. I, мабуть, звикла вже до враження, яке справляла. Та хіба в тому її вина?

— Ну от і добре, — зрадів Піт. — Я оголошу тебе на четвертий заїзд. Форма буде у Клема.

I він рушив до вагарні.

— Я така рада, що ви погодилися, — призналась дівчина. Голос у неї був низький, мелодійний. — Мені подарували коня в день народження. Іноді губляться, що дарувати! Дядечко Джордж — такий любий, але трохи дивак — дав оголошення в «Таймсі», що купить скакуна. Тітонька каже, йому пропонували цілих п'ятдесят, та купив саме цього: сподобалось ім'я. Він заявив, що такий подарунок, як кінь, краще, ніж традиційне перлове намисто,

— Ваш дядечко просто чудовий! — вигукнув я.

— Проте жити з ним важкувато. — Вона підвищувала голос в кінці фрази, і тому все в неї звучало як запитання, ніби щоразу перепитувала: «Чи не так?»

— А ви живете з ним?

— Так. Мої батьки розлучилися ще хтозна-коли, розлетілися — і край.

— Даруйте…

— Не треба. Адже я їх навіть не пам'ятаю. Образно кажучи, вони підкинули мене в ніжному віці двох років дядечкові під двері.

— Дядечко добре виконав своє завдання, — мовив я, дивлячись на неї з одвертим захопленням.

— Точніше — тітонька Деб. Та вони в мене обоє чудові.

— А сьогодні вони тут?

— Ні. Дядечко каже, що коли вже пускати мене в новий прекрасний світ, суціль заселений хоробрими й принадними юнаками, то не треба, щоб під ногами плуталися старі родичі.

— Я з кожною хвилиною все більше закохуюсь у нього, — признався я.

Міс Еллері-Пенн подарувала мені чарівну посмішку, яка, одначе, нічого не обіцяла.

— Ви бачили Піднебесного? Правда ж, він симпатяга?

— Не бачив. I ще п'ять хвилин тому навіть не підозрював, що він існує. А чому дядечко послав його до Грегорі? Обрав першу-ліпшу стайню?

Вона засміялась.

— Не думаю. Він обирав цілком свідомо. Казав, що завдяки цьому я можу сподіватися на згоду майора Девідсона… — Вона спохмурніла. — Дядечко був дуже сумний, коли почув про катастрофу.

— Він знав майора? — запитав я, милуючись її принадними яскраво-червоними губами.

— Ні, я певна, що не знав. Можливо, його батька. Адже він знає, здається, всіх батьків на світі. Він тільки вигукнув: «Господи, майор Девідсон помер!» I продовжував гризти грінку. Навіть не чув, як ми з тітонькою прохали його подати мармелад.

— I це все?

— Так, а що?

— Нічого особливого… Ми з Біллом були друзі.

Вона кивнула.

— Я розумію… То що мені тепер робити з моїм конем? Не хочеться в перший же день оскандалитись. Буду вам вдячна за допомогу, містере Йорк.

— Мене звуть Аллан.

Вона глипнула на мене. Це свідчило, що, незважаючи на юність, уже навчилася берегтись необережних знайомств і набридливих приставань.

Та ось усміхнулась і заявила:

— А мене — Кет.

Назвала своє ім'я, ніби дарувала його, і мені це було вельми приємно.

— Що ви вже знаєте про скачки? — запитав я.

— Майже нічого. Оце сьогодні вперше на іподромі.

— А їздили верхи?

— Ні, навіть не пробувала.

— Очевидно, ваш дядечко кохається в конях? Він часом не мисливець?

— Дядечко Джордж цілком байдужий до них. Він каже, що кінь, з одного боку, кусається, а з другого — хвицає. Що ж до полювання, то він віддає перевагу іншим, більш спокійним заняттям, аніж гасати взимку примерзлими мочарами за якимось там зайцем.

Я розсміявся.

— То, може, він грає в тоталізатор, не з'являючись на іподромі?

— Всі знають, що дядечко під час фінального матчу на кубок з футбола спитав, хто виграв «дербі».

— Навіщо ж тоді Піднебесний?

— Щоб розширити мої інтереси, каже дядечко Джордж. Моє виховання було ординарним: пансіон, школа, подорож по Європі. Дядечко хоче вивітрити з мене «пліснявий дух музеїв».

— I подарував вам коня на повноліття?

— Так, — призналась вона й допитливо глянула мені в очі.

Я осміхнувсь: бо таки взяв поставлений нею бар'єр.

— Як власниці коня, вам не доведеться робити чогось особливого, — пояснив я, — треба лише підійти он до тієї стайні й простежити, як його сідлатимуть. Потім ви з Пітом підете в паддок та будете вивчати погоду, аж поки я не підійду. Я сяду на коня й поскачу до старту.

— А що, коли мій Піднебесний виграє заїзд?

— Ви гадаєте, він виграє? — Я не був певен, чи вона знає ціну своєму подарунку.

— Містер Грегорі каже, що не виграє.

Я з полегкістю зітхнув: мені не хотілося її розчаровувати.

— Ми знатимемо більше про нього після заїзду. А коли він прийде у першій трійці, то його розсідлають он там — проти вагарні. В іншому разі ви знайдете нас тут, на траві.

Наближався час першого заїзду. Я провів гарненьку міс Еллері-Пенн на трибуну й, виконуючи задум дядечка Джорджа, познайомив її з кількома мужніми й приємними молодиками. На жаль, я зрозумів, що коли повернуся сюди після змагань, то буду для неї лише «одним із жокеїв».

Вона одразу заполонила всіх моїх друзів. Була така радісна й весела. Мені здавалося, що всередині в неї палає шалений вогонь, але прихований; пробивається лише з отим и дивним низьким голосом. Кет, напевно, зостанеться гарною і в старості, чомусь раптом подумав я. Коли б Сцілла володіла такою буйною життєрадісністю, а не отою млявістю й податливістю, то підозра Лоджа обов'язково впала б на мене.

Щойно ми подивилися перший заїзд, як я полишив Кет на волю спортивних молодиків, а сам пішов до вагарні. Озирнувшись на ходу, бачив, як вона простувала в бар, а за нею — сім кіп хлопців чередою, наче хвіст за кометою. Яскравою й чарівною!

Уперше в житті я пошкодував, що мушу скакати.

4

У роздягальні Сенді Мейсон, взявшись у боки, без угаву молов язиком. Його руде волосся кучерявилось, а широко поставлені ноги стояли міцно, як стовпи. Весь він з голови до ніг аж вібрував од енергії й сили. Це був кремезний здоровань років тридцяти, дуже міцний, з темно-карими очима, отороченими надто блідими, червонястими віями.

Як жокей-професіонал, він не належав до кращих, зате часто досягав успіху завдяки азарту. Він ніколи й нічого не боявся. Кидав коня у вузеньку щілину поміж іншими, а то й пробивався грубою силою. Агресивність не раз приводила його до сутичок з наглядачами, хоч жокеї не сердились, симпатизуючи йому за оту невгасиму життєрадісність.

Його почуття гумору було таким же запальним, як і він сам, і, коли я