Ірен Віталіївна Роздобудько - Перейти темряву

— …струнка, — вела далі Марта.

— Ні, нє Лєнка, — засумнівалася жінка, — та опасиста…

— А ще ця молода жінка, швидше за все, непогано влаштувалася в місті — навчається або працює…

— Вони всі вчитися їдуть, — буркнула продавчиня, — а потім виявляється — шмарклі багатіям підтирають…

— …має чоловіка або нареченого…

— Усі вони так кажуть…

Жінка насупилась й почала ялозити ганчіркою по прилавку.

— Та це ж Вальчина Зойка! — несподівано над самим вухом прокричав інший жіночий голос.

Ані Марта, ані продавчиня не помітили, як до крамниці ввійшла ще одна покупателька й навіть встигла набрати в кошик шість паляниць, а тепер із цікавістю прислухалася до розмови.

— Точно Зойка! — продовжувала жінка. — Поїхала торік вступати до інституту. А навесні привезла Вальці міх-ро-хвильовку, кофту нову — індійську… За що, цікаво, студенткам такі гроші платять?!

— Авжеж, Зойка… — погодилася продавчиня. — Вона і гарна, і струнка. Та й казала Валька, що має жениха багатого…

— Еге ж… — закопилила губи жінка з паляницями. — Зустрічалася з нашим Сергієм. Це, до речі, він і допоміг їй у місті влаштуватись. А тепера знайшла іншого, багатшого… От дурні баби, я колись свого часу…

— А хто такий Сергій? — перервала її Марта, відчуваючи, що натрапила на те, що шукала.

— Це наш хлопець. Бігав за тою Зойкою ще зі школи. Потім перебрався до міста. А що? Руки в нього золоті… Працює десь на хвірмі, що вікна ці модні — «склопакети» — установлює. Ось вона й поїхала ніби-то до нього…

— А Валька казала, що на іспити поїхала! — вставила продавчиня.

— Це вона тобі так казала… Словом, це точно Зойка. У нас інші не привозять таких подарунків. Тільки за картоплею та варенням приїжджають! А Зойка матері завжди щось приперала — то чайника електричного, то фарбу для волосся. Уважна дівка.

— Облиш! Ось моя Майка, може, і не така розцяцькована, але хоч заміжня, — надулася продавчиня, — а про цю невідомо, чим вона там, у місті, займається…

— А чи не підкажете мені ще таке: прізвище цього Сергія і де саме він працює? — Марта навіть запишалася своїми пошуковими здібностями. Якби дізнатися щось про хлопця, можна було б розшукати його в місті й з’ясувати, чи не від нього ховається хазяйка мобільного телефону.

Жінки охоче повідомили все, що знали. Принаймні, прізвище. А потім, посперечавшись, згадали й назву фірми, якою неодноразово хизувалися перед селянами Сергієві батьки.

— Він і їм такі вікна поставив! І голові сільради!

— Та не голові, а директору школи!

— А я тобі кажу — голові!

Вони почали жваво обговорювати сусідів, а Марта, дізнавшись, де живе мати дівчини, хутко вийшла з крамниці.

* * *

Валентина Миколаївна, до якої жінки направили Марту, жила в невеличкому охайному будинку неподалік від руїн сільської бібліотеки.

Марта одразу помітила на подвір’ї невисоку худорляву жінку, яка, ставши навшпиньки, підфарбовувала раму білою фарбою.

— Можна до вас? — гукнула Марта крізь паркан, побоюючись, що на неї кинеться собака.

Але ніякої живності на подвір’ї не спостерігалося. Лише на городі купчилося кілька курей.

Жінка повернулася. Приємне вузьке обличчя, великі світлі очі… Вона приязно посміхнулася й поквапилася відчинити перекошену металеву браму.

— Будь ласка, — сказала вона, й, випереджаючи запитання, уважно подивилася на Марту, — Ви від Зої?

— Ні. Але, власне, я би хотіла поговорити саме про неї, - відповіла Марта, зауваживши, як напружилось обличчя Валентини Миколаївни. Жінка зняла старий фартух, витерла ним руки й запросила Марту сісти до столика, розташованого під розлогою старою вишнею.

— Відпочиньте з дороги, — сказала вона. — Зараз принесу вам соку. У мене чудовий свій сік.

Покришка дерев’яного столу була всіяна чорними перестиглими ягодами, сад бринів щебетом пташок, шелестом листя, часом це живе дихання саду уривалося звуком падіння стиглого плоду з якогось дерева, і на мить наставала тиша. Сонячні промінчикі стирчали в кронах дерев, мов соломинки, спускалися до землі й утворювали на ній золоту сіть. Солодке повітря можна було спробувати на смак, висунувши язика. Марта посміхнулася.

Від чого ВОНИ тікають до міст, подумала вона, чому ЇМ не сидиться в такому садку? Чому дають загинути бібліотекам і клубам, до яких ходили в юності, чому не народжують дітей тут — серед спокою й тиші. Їдуть годувати себе ілюзіями…

Валентина Миколаївна принесла банку червоного соку.

Поки Марта насолоджувалася прохолодним напоєм, жінка мовчала, ніби боялася почути щось погане. Нарешті вона наважилася.

— Від Зої давно немає ніяких звісток. Вона завжди дзвонила мені раз на тиждень… — сказала Валентина Миколаївна і запитально поглянула на Марту.

— Ви не хвилюйтеся… — промимрила Марта, розмірковуючи, про що говорити далі…

— А навіщо ви до мене? — прямо запитала жінка. — Я вас слухаю.

Марта розгубилася лише на мить, а потім заговорила якомога спокійніше:

— Скажу вам відверто — я не дуже добре знаю вашу доньку… Я тут проїздом, а заїхати до вас мене попросила одна її знайома. Зоя їй конче потрібна для якоїсь справи — от вона й думала, що вона вдома, у вас… Або ви знаєте, де вона може бути…

Марта відчувала, що її жалюгідні теревені якось не склеюються, але вирішила не турбувати жінку й тому на ходу вигадувала більш-менш реалістичну історію.

— Так я й знала! — сплеснула руками жінка. — Відчувала, що зурочать! Адже так усе добре складалося, аж не вірилось.

Жінка схвильовано захитала головою, механічним жестом скинула стиглі розчавлені вишні зі столу, заговорила, нервово жестикулюючи:

— Торік вступила до університету — вона в мене відмінниця. Казала, що зустрічається з нашим Сергійком, він їй допомагає. Ніби вже й про весілля йшлося. А три місяці тому приїхала така щаслива, каже: «Мамо, ти тільки не хвилюйся й не засуджуй — я буду виходити заміж. Тільки не за Сергія!» Мовляв, зустріла такого мужчину, яких уже на світі немає: розумний, лагідний, має свій бізнес, любить її так, що нікого, крім неї, не бачить. Привезла тоді такі подарунки, яких я зроду не мала. І сама була така гарна — одяг на ній, як у журналах. Показувала, яку обручку він їй купив, — дивовижа! А ще подарував такий чудовий апаратик — мобільний телефончик, гарненький, мов іграшка. Вона все при мені йому передзвонювала. І, знаєте, так вони гарно розмовляли, як ангели. Я такого ніколи й не чула. Ми з чоловіком, царство йому небесне, за все життя таких слів не сказали… Мені тоді затишно стало, спокійно. Вона ж у мене одна! Дівчинка розумна, хазяйновита, добра. Чому б її не любити? А потім як поїхала, так ні слуху ні духу. Телефонувала їй до