Дмитро Білий - Шлях Срібного Яструба

Атей хотів вскочити й бігти якомога далі від страшного видовища, але з жахом відчував, що не може поворухнутися, здавалося, ця клята стріла назавжди прибила його до кургану, паралізувавши все тіло. Він знав, що спокій похованих у царських могилах не можна ніколи порушувати і що тих, хто наважувався це зробити, чекала страшна й безжальна кара духів, які стерегли ці останні пристановища мертвих.

Але тіні в кургані здавалися нерухомими, лише язики дивного полум’я тріпотіли у холодному підземеллі. Здавалося, ще мить — і морок поглине це видовище і ця могила знову перетвориться просто на високий і могутній курган. Але цього не сталося. Атей з жахом побачив, як мертвий цар повільно піднімає голову і його пронизливий погляд пронизує хлопця, немов безжальна стріла.

— Атею, сине коваля Аріанта, — почувся глухий, потойбічний голос, — що привело тебе сюди?

Атей намагався щось відповісти, але тільки ледь-ледь зміг поворушити пересохлими губами.

— Часи мого народу скінчилися, — знову почув він голос скіфського царя, — тільки мерці можуть потрапити до цього кургану. Але ти поки що не мрець. Ти носиш моє ім’я…

Цар опустив голову. Його стражники повільно почали підводитися.

Атей відчув, як липкий страх пронизує його наскрізь. Але страх і допоміг йому зібрати останні сили. Хлопець ледь ворухнув рукою, і його пальці торкнулися холодного краю Щита Таргітая. В ту ж мить прямо над головою хлопця почувся пронизливий клекіт, поміж темними хмарами показався синій клаптик неба, в якому повільно гойдався на широких крилах блискучий білий птах.

— Срібний Яструб… — ледь вимовив Атей.

— Срібний Яструб… — донеслися до Атея голоси з кургану…

…І все закрила імла…

— Тримайся, скіфе Атею, — ледь розчув він голос Орії, — до Яру Матері-Лисиці залишилася вже невелика відстань…

Глава 9. Яр Матері-Лисиці

Більше Атей нічого не відчував і не пам’ятав. Видіння залишили його. Очуняв Атей у якомусь переліску. Над головою височили високі дерева, що густо вкривали низький яр. Він лежав на цупкому шкіряному чепраку[7] біля підніжжя високого дерева з розлогими гілками. Неподалік тихо журчав невеличкий струмок, біля якого горіло невелике вогнище. Як справжній степовий воїн, Атей насамперед згадав про свою зброю, без якої відчував себе геть безпорадним. Він полегшено зітхнув, побачивши біля себе акінак, щит і горит зі стрілами.

Втім небезпеки не відчувалося. Атей озирнувся навколо, жадібно вбираючи у груди, біль у яких майже не нагадував про себе, прохолодне повітря, в якому, втім, вже відчувався теплий подих весни. Перші паростки зеленої трави вже густо пробивалися із землі. Все навколо дихало миром та спокоєм, немов би події, що Атею довелося пережити, були просто жахливим сном.

Але невдовзі Атей почув легкий шерхіт. Йому здалося, що між деревами майнула тінню вогненно-червона лисиця, і відразу десь з глибини яру донісся хруст гілля під копитами коня. Хлопець миттєво напружився, стиснувши акінак. Крізь дерева він побачив, що до місця, де він лежав, наближається вершник. Цим вершником виявилася Орія.

Дівчина-сарматка їхала неспішно, трохи схиливши голову. Горит із луком та стрілами був недбало закинутий за спину, біля сідла мотлялися сірі тушки декількох впольованих зайців.

Наблизившись до галявини, Орія легко зістрибнула з коня й повела його, тримаючи за вуздечку. Глянувши на хлопця, дівчина посміхнулася:

— А я боялася, що ти вже відправився разом з Таргітаєм на полювання.

Атей посміхнувся:

— А ти вже точно була на полюванні.

— Я ще не вмерла, втім і Таргітай не бере на своє полювання дівчат. Нас забирає до себе Мати-Лисиця й навчає тому, чому не можуть навчитися живі. Але за життя ми маємо довести їй, що гідні її великої науки.

Орія кинула впольованих зайців біля вогнища й заходилася ламати хмиз.

— Оріє, — спитав Атей, — а чому ти повернулася за мною?

Дівчина на мить зупинилася, озирнулася на Атея й знизала плечима:

— Мабуть, тому, що мені було цікаво — хто б переміг у нашому двобої, а може, я вже звикла рятувати тебе… Ми довго гнали степом своїх коней, і в якусь мить мені здалося, що я перелякалась, до того ж було б неправильно кинути тебе напризволяще…

— Здається, що ти пізно схаменулася, — насмішкувато промовив Атей.

— Не так вже й запізно, — зовсім неглузливо відізвалася Орія, — я ледь знайшла тебе…

Тут вона запнулася.

— І як ти мене знайшла? — передчуваючи, що відповідь принесе йому щось дуже важливе, спитав Атей, дивлячись на дівчину.

— Я побачила промінь, — повільно сказала Орія, — промінь, що підіймався прямо у небо, і в цьому промені повільно летів блискучий, немов срібний, птах. А може, і срібний. Це був яструб. Дуже великий. Таких великих, а тим більше срібних, яструбів я ще ніколи не бачила в небі над степом. Я спрямувала туди, звідки в небо підіймався промінь. Це був високий курган. В таких ховали царів нашого степу. Ще тоді, коли ви, скіфи, панували над цим степом… Але тільки я наблизилася до кургану, промінь зник. Зник і яструб. Піднявся сильний вітер, і пішов дощ. Перший дощ цієї весни. Я поклонилася духам, що живуть у кургані, і забралася на нього, і побачила там тебе. Ти лежав навзнак, і в грудях у тебе стирчала стріла…

— А чому я залишився живим? — спитав Атей і торкнувся руками грудей, що були перев’язані полотняною тканиною.

— Ось, — Орія протягнула хлопцю темну бронзову пластину, одну з тих, що були нашиті на його шкіряній сорочці. Посередині пластини стирчала довга чорна стріла.

Дівчина покрутила в руках пластину із чорною стрілою посередині. Атей побачив, що тільки половина наконечника стріли стирчить з внутрішнього боку пластини.

— Пластина зупинила стрілу, — продовжила Орія, — якби весь наконечник пройшов наскрізь, ти був би мертвим.

Атей згадав, як рік тому батько подарував йому цю сорочку. Захисні пластини коваль Аріант викував сам. «Носи цю сорочку, Атею, звикай до неї, нехай її вага стане часткою твоєї ваги. Нехай ця сорочка стане часткою тебе, тільки тоді вона зможе захистити тебе», — промовив тоді батько. Тепер ця сорочка врятувала Атею життя.

— Так, ця сорочка врятувала тобі життя, — немовби відчувши його думки, сказала Орія, — наконечник цієї стріли тільки розсік шкіру на твоїх грудях, але, але…

Тут Орія замислилася, уважно роздивляючись довгу чорну стрілу.

— Але це не проста стріла. І її наконечник. Не схоже, щоб вона була отруєною, але тебе довго била пропасниця й ти крутився, немов у лихоманці. Це не проста стріла, і не простий був, мабуть, вершник, який тебе поцілив…

Атей згадав чорні провалля на черепі несамовитого