Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

не менше трьох десятків. Втім, особливо розглядати й рахувати ніколи. Лисий очима шукав зручне дерево. І дуже швидко знайшов — зовсім близько до галявини. Це був могутній дуб, креслатий і густий. Щоправда, вилізти на нього не так просто. Нижня гілка відділялася від стовбура вище хлопчикового зросту. Він підстрибнув, ухопився за неї, але далі діло не пішло. Вона була занадто товста — майже як його тіло. Лисий кілька разів намагався обхопити її ногами й тоді вилізти на неї, але це не вдавалося.

«Як же там Леля? Чи зможе вона здертися на дерево?»

Лисий висів і повільно ліз по гілці подалі від стовбура, перебираючи руками й ногами. Ось він дістався розгалуження, й пішло легше. Треба тільки дбати про тишу й зброю за плечима. Не вистачало ще розсипати стріли.

Потім він досить довго вибирав собі місце на дереві. Нарешті вибрав — на відстані двох кроків від стовбура, досить високо — не менше двох своїх зростів. Там розходилося зразу три потужні гілки — можна зручно сидіти, і вся галявина як на долоні.

Тепер він міг як слід роздивитися вовкулачу стоянку. Те, що спочатку здалося йому безладом, насправді виявилося досить упорядкованим простором. Величезні потвори, поставою схожі на людей, але з ніг до голови порослі негустим коротким волоссям, що нагадувало вовчу шерсть, спали покотом; їхні тіла утворювали майже правильне кільце. В центрі, зв'язані між собою за руки й ноги, лежали семеро дітлахів приблизно від п'яти до десяти років. Лисий іще раз перелічив. Їх було семеро, а не десятеро, як сподівалася Леля. І найгірше, що один із них — мабуть, найстарший — не спав. Він лежав крайній і пильно дивився на Лисого.

Хоч би він не побудив решту, хоч би не побудив вовкулаків, доки Леля не влаштується на дереві!

Лисий почав шукати Лелю. Це виявилося неважко. Її яскраве руде волосся повільно рухалося в кроні великого дуба, що стояв значно далі від галявини, ніж той, на якому сидів хлопець.

Поруч із собою Лисий помітив невелике дупло в гілці. Дуже доречно. Він обережно витягнув усі противовкулачі стріли й поскладав у дупло. Вони нагадували химерний букет чорних квітів. Стріл було п'ятнадцять. Стільки ж — у Лелі. Стрілець почав рахувати мішені. Коли подібні до людей істоти лежать покотом, та ще й на такій відстані від тебе, це не просте завдання. Лисий кілька разів збився, поки дістав точний і остаточний результат: тридцять двоє вовкулаків. Щоправда, у Лелі ще було кілька червоноперих стріл. Але всім відомо, що вони вовкулаків не беруть.

Ця проста арифметична операція змусила Лисого вкритися липким потом. Отже, справа ще безнадійніша, ніж це здавалося на початку. Ще можна було злізти й тихенько забратися звідси. Чи зможе він подати Лелі беззвучний і зрозумілий сигнал? Він знав, на якому вона дереві, але розгледіти її вже не міг. Чи бачить вона його?

І тут Лисий відчув на собі погляд зв'язаного хлопчика. Йому здалося, що той читає його думки. В погляді малого був такий розпач, здавалося, він зараз завиє. Лисий приклав палець до губів і похитав головою. І малий зрозумів, кивнув у відповідь.

Юний воїн натягнув тятиву, акуратно вклав стрілу й почав вибирати першу жертву. Він придивлявся до тих, хто лежав ближче до нього, справедливо вважаючи, що їм до дуба бігти ближче. Але тут Лисий знову відчув погляд малюка. Той робив якісь незрозумілі жести, махав головою, наче хотів зігнати муху зі щоки. Нарешті до Лисого дійшло, що хлопчик вказує на вовкулаку, який лежав найближче до нього.

Той дебелий — мабуть, найбільший за всіх — вовкулака лежав на спині всередині кільця, трохи окремо від інших. Він лежав горілиць, хропів роззявленим ротом, і Лисому навіть здалося, що він бачить жовті ікла. Втім, то швидше він їх уявляв, бо на такій відстані нічого роздивитися, безперечно, не міг. Під вовкулакою зеленіла ціла перина з соснових гілок, густо засипана листям. Хлопець зрозумів: то був вожак зграї. Лисий кивком подякував малому й почав цілитися туди, де, на його думку, гупало вовкулаче серце. Залишалося чекати Лелиного сигналу.

Новий вожак

Вовкулаки — нічні істоти. Писк кажана для них — звична річ. Ніхто й не поворухнувся. Тільки вожак тонко вискнув, коли стріла Лисого ввійшла в його груди. Хлопець нервував, оскільки зовсім близько до вожака лежав малюк. Боячись промахнутися, він взяв трохи нижче й, мабуть, лиш поранив вожака. Той підхопився й тут же знову впав. Зграя звелася на четвереньки, дехто навіть скочив на прямі, всі дивилися на вожака, що з хрипом крутився на своєму ложі. Лисий пустив другу стрілу — в найближчого до нього вовкулаку. Видно, вона втрапила в хребет, бо глибоко не ввійшла, але звірюка завив і схопився за плече сусіди, ввігнав кігті, і той завив також. Зграя дружно підхопила виття, навіть не помітивши, як упали двоє крайніх вовкулаків по другий бік кільця. Від того божевільного хору хлопцеві запаморочилося в голові, насилу опанував себе.

Заряджаючи третю стрілу, Лисий уже знав, що стрілятиме в тварюку з плечем, закривавленим кігтями його родича.

Зграя нарешті помітила стрільця. Нездатні прийняти рішення без команди вожака, вовкулаки завмерли і якусь мить мовчки витріщалися на хлопчика, що сидів на дереві.

Однак тут схибила Леля. Її стріла не вбила, а лише поранила третю жертву. Знову розляглося моторошне виття, зграя хором повернулася до пораненого й не помітила, як у вовкулаки з закривавленим плечем підігнулися ноги і він м'яко повалився на землю.

Дуб, на якому сиділа Леля, був далеко від Лисого. Він зрозумів, що коли зграя кинеться в той бік, він не зможе допомогти. Лисий випустив ще одну стрілу й голосно по-собачому загавкав. То не було свідомим його рішенням — він сам не розумів, чому не закричав по-людськи. Але це спрацювало. В маленьких мізках велетенських вовкулаків стався розлад. Вони дружно повернулися до хлопця, але дивилися не на дерево, а під нього, шукаючи ненависного пса. Ця пауза дала Лисому можливість пустити в ціль іще одну стрілу. Вона стала вирішальною. Зграя кинулася до нього. Коли він перезарядив арбалета, всі вовкулаки, яких іще не вразили стріли, вже зібралися під його дубом.

Лисий розгубився. Просто під ним шаленіла зграя розлючених потвор. Хлопчик переконався, що, незважаючи на відстань, він правильно роздивився ікла в пащі вожака. Ікла були у всіх, ікла були жовті, ікла були страшні. З них скрапувала слина. Вовкулаки гарчали, ревли й намагалися підскочити, щоб