Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

Харківська поетка Христя Алчевська також вказує на той вплив, що мав на неї М. Міхновський. Зокрема він сприяв початку її українізації, подарувавши «Царівну» О. Кобилянської, про яку X. Алчевська пізніше згадувала: «Перш те, що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)… Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з'явилась мені нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами — дд. Хоткевичем і Міхновським».

Звісно, патріотична поведінка Міхновського не могла не вражати русифіковану громаду. Так, широкого розголосу набув його вчинок на святковому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 1903-го року. Коли міський голова спинив промову молодої ораторки, зауваживши, що вживати рідну мову дозволено лише закордонним гостям, і пригрозивши іменем міністра внутрішніх справ закрити збори, всі присутні як один підвелись і стали мовчки виходити із залі. Тим часом М. Міхновський звернувся до урядовця з таким словом: «Добродію міський голово! Я адвокат-правник, тому заявляю, що в законах Російської держави не існує жодної статті закону, яка б забороняла московським підданцям балакати в рідній мові до кого вони схочуть і як вони схочуть. Отже, ми апелюватимемо на цю заборону в сенаті. Позаяк же всі українські адреси й привітання відкидаються, то дозвольте мені, пане голово, свою адресу забрати знов собі, а вам залишити саму палітурку».

У суто політичних справах М. Міхновський завжди дотримувався вищезгаданих поглядів. І навіть тоді, коли більшість партій переходить від культурницького українофільства до свідомої праці в масах (але не під самостійницькими гаслами!), він лишається свідомий свого покликання, подаючи взірець громадянської відваги й лицарської мужности — тій інертній масі, «що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужістю до неї і чемністю стосовно ворогів» (О. Теліга). Загалом, виступаючи провідниками українських мас, поширюючи в них національну свідомість, діячі РУП, серед яких свого часу були Л. Українка, М. Вороний, М. Шаповал, В. Дорошенко, надавали тим самим українській справі політичного характеру. Від 1900-го по 1905-ий роки РУП також було розгорнуто інтенсивну видавничу діяльність на теренах України. За цей період із Чернівців, Львова та деяких підпільних друкарень Наддніпрянщини вийшло у світ більше 30 назв політичних брошур, більшість із яких витримали по два і три видання. Періодичними органами РУП були: місячник «Гасло» (Чернівці, 1902—1903), часопис «Селянин» (Чкрнівці, Львів, 1903—1905), газети «Праця» (1904—1905) і «Добра новина» (від другої половини 1903 року).

Починаючи від грудня 1902-го року, РУП складалася з 6-ти комітетів, т. зв. Вільних громад РУП: Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської та Чорноморської. До Центрального комітету партії увійшли Д. Антонович, Є. Голіцинський та В. Козиненко. У цьому ж році внаслідок змін у програмі організації в рамках РУП було створено Українську народну партію (УНП) під проводом М. Міхновського та О. Макаренка — як виразну націоналістичну опозицію в РУП. Пізніше, вже в січні 1903-го року, редакція рупівського теоретичного органу «Гасло» відмовляється від своєї програми («Самостійна Україна» М. Міхновського), і з партії виходить новостворена Українська соціял-демократична спілка на чолі з М. Меленевським, яка від грудня 1904-го року відкриває для України нову течію її суспільно-політичного життя. Загалом Спілка була утворена як частина російської соціял-демократичної партії, маючи на меті «організацію пролетаріяту, що розмовляє по-украінському». Історик І. Мазепа, згадуючи про появу Спілки, зазначав, що «ціла історія цієї організації — це одна з найяскравіших ілюстрацій того примітивного стану, в якому перебували в той час навіть найактивніші члени українського суспільства. Адже головними організаторами Спілки були українці: О. Скоропис-Йолтуховський, М. Галаган, М. Меленевський та інші. А національна програма „української“ Спілки полягала в тому, що члени цієї організації не визнавали ніякої, навіть найменшої автономії для Украіни».

Також В. Винниченко, невиправно закоханий під ту пору в соціялізм, наголошував, що «гасло самостійности стрінуло серед соціялістів майже однодушне неґативне відношення», а щодо захоплення ліберальної інтеліґенції всім соціялістичним і всім московським згодом значив: «Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціялізмом, але якраз соціялізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цією мудрістю був соціялізм».

Володимир Винниченко

Тож недовго протрималась на «революційних» засадах сама РУП. Через рік після свого розмежування Київською вільною громадою партії був запропонований новий нарис програми, який був затверджений у грудні 1905-го року на 11-му з’їзді РУП у Києві. Тоді ж РУП проголосила себе соціял-демократичною, прибравши нову назву — Українська соціял-демократична робоча партія (УСДРП), заявивши, що являє собою «частину великої всесвітньої армії пролетаріяту» і подальшу свою діяльність вбачає лише на «засадах міжнародного соціялізму». За вченням Маркса, пролетаріят не має батьківщини, а політична діяльність Драгоманова ще й доводила відсутність у цього пролетаріяту будь-яких власних національних ідеалів.

Таким чином, Українська народна партія на чолі з М. Міхновським, вийшовши у 1902-му році з РУП, до грудня 1917-го року залишалася фактично єдиною самостійницькою підпільною організацією в Східній Україні, яка, рішучо відмежовуючись від псевдопатріотичного культурництва, твердо стояла на засадах українського націоналізму, обстоюючи гасло самостійности рідного краю.

«Українська Народна Партія, — зазначалося в її програмі, — хоче організувати частини українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної і вільної самостійної демократичної України, освічених робочих мас до заснування тої великої національної держави, в яку увійдуть всі частини українського народу». Отже, з одного боку, своїм завданням УНП, що повстала під проводом М. Міхновського та О. Макаренка, бачила «організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України всіх зайд». З іншого боку, М. Міхновський уточнював: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крови!» Отже, в часі суцільного лібералізму УНП виступала відверто радикальною силою, в якої справи не розходилися з ділом. До «рік крови», щоправда, не дійшло, але політичного терору її члени не відкидали.

«Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі й нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття собі політичної волі з-під п'яти самодержавства, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права», — закликав М. Міхновський, і наслідки не забарилися. У 1904-му році у Харкові утворився бойовий підрозділ УНП під назвою «Оборона України» (М. Шаповал, О. Шевченко, С. Макаренко), чия діяльність була розпочата терористичним актом, що викликав широкий відгомін у колах імперської спільноти. Підрив «Обороною України» пам’ятника О. Пушкіну на Театральній площі слобідського Харкова роз’яснювався текстом