Пауло Коельо - Алхімік

— Ти що, знаєш іспанську? — поцікавився він.

Незнайомець виявився приблизно одного віку та зросту з юнаком і був одягнений по-західному, хоча колір шкіри й виказував у ньому тутешнього.

— Тут майже всі говорять по-іспанському. До Іспанії лише дві години кораблем.

— Сідай, я частую, — запропонував юнак. — І замов мені вина. Цей чай такий гидкий.

— В цій країні немає вина, — відповів незнайомець. — Воно заборонене релігією.

Тоді юнак сказав, що йому треба добратися до Пірамід. Він вже хотів був розповісти і про скарб, але стримався. Ануж цей араб зажадає частину скарбу за те, що покаже дорогу. Він пригадав, що старий йому радив ніколи не обіцяти того, чого ще й сам не маєш.

— Якщо можеш, проведи мене туди. Я тобі заплачу.

— А знаєш, де це?

Юнак помітив, що поруч, уважно прислухаючись, стоїть власник таверни. Його це занепокоїло. Але араб може провести його до Пірамід, тож шкода втратити таку нагоду.

— Треба перейти через цілу Сахару, — сказав незнайомець. — А для цього потрібні гроші. Хотів би я знати, чи в тебе їх досить.

Хлопцеві здалося це дивним. Але він довіряв старому, який казав, що коли ти прагнеш чогось, цілий всесвіт приходить тобі на поміч.

Він витяг з кишені гроші й показав їх арабові. Власник таверни теж підійшов подивитися. Вони перекинулись кількома словами по-арабськи. Власник був незадоволений.

— Ходімо звідси, — сказав незнайомець. — Він каже, щоб ми забиралися геть.

Юнак зрадів. Він підвівся, щоб розрахуватись, але власник його схопив і почав щось вигукувати. Юнак був міцний

— але ж він не в своїй країні. Врешті його новий приятель сам відштовхнув власника й витягнув хлопця надвір.

— Він захотів твоїх грошей, — пояснив приятель. — Тут не те, що в інших містах Африки. Танжер — це порт, а в портах завжди повно злодіїв.

Йому можна було довіряти. Адже він допоміг у скрутну хвилину. Юнак знову витягнув гроші з кишені й перерахував.

— Завтра вже будемо біля Пірамід, — пообіцяв приятель, забираючи гроші. — Треба лиш купити двох верблюдів.

Вони попрямували вузенькими вуличками Танжеру. Скрізь були прилавки з товарами. Невдовзі вони опинилися посеред великого майдану, де був базар. Тисячі людей торгувалися, продавали щось, купували; все було впереміш

— овочі й кинджали, килими й люльки. Проте юнак не спускав ока зі свого попутника, — адже той мав усі його гроші. Він хотів був попросити їх назад, але подумав, що це буде негречно. Він же не знає звичаїв цього дивного краю.

«Пильнуватиму за ним», — вирішив він. Тим паче, що був кремезніший.

Раптом у гущі товарів він помітив розкішного меча. Піхви були посріблені, а держак оздоблений самоцвітами. Юнак вирішив, що купить меча, вертаючися з Єгипту.

— Запитай-но, скільки цей меч коштує, — звернувся він до приятеля. І враз збагнув, що таки відволікся на пару секунд, розглядаючи меча.

Серце стислося йому в грудях. Боявся обернутися, бо вже знав, що він побачить. Ще якусь хвилю дивився на прекрасного меча, а тоді озирнувся.

Довкола був базар, метушня, галас, килими, горіхи, зеленина, мідні таці, жінки в паранджах, аромати дивних товарів..., але ніде, ніде він не бачив обличчя свого попутника.

Хлопець ще сподівався, що той загубився випадково. Вирішив почекати, — може, він ще повернеться. Тим часом на верх сусіднього мінарету вибрався мулла й розпочав молитву; всі, хто був на базарі, попадали навколішки, припали чолом до землі й підхопили спів. Пізніше, наче колонія працьовитих мурашок, згорнули свій крам і прилавки й порозходились.

Сонце теж почало хилитися додолу. Юнак стежив за ним, доки воно не сховалося за білими будиночками, які оточували майдан. Ще зранку, коли сонце сходило, він був на іншому континенті, був чабаном, мав шістдесят овець і чекав зустрічі з дівчиною. Зранку, йдучи знайомими полями, він знав усе, що могло з ним скоїтись.

Але тепер, коли сонце заходить, він уже в іншій країні, чужинець у чужій землі, який навіть мови її не знає. Він вже не пастух, і в нього немає нічого, навіть грошей, щоб повернутися назад і почати все спочатку.

«І все це сталося між сходом і заходом сонця», — подумав юнак. Йому було жаль себе, бо іноді життя міняється так різко, що заскакує тебе зненацька.

Йому зробилося до сліз прикро. Він ніколи не плакав, навіть перед власними вівцями. Але на базарі не було нікого, й він був так далеко від дому.

Хлопчина заридав. Він заридав тому, що Бог був несправедливий і таким ось чином віддячував тим, хто повірив у сни. «Я був щасливий зі своїми вівцями, та й інших робив щасливими. Люди радо мене вітали ще звіддаля. А тепер мені сумно й самотньо. І що далі? Я озлюся й перестану довіряти людям, бо один з них мені зрадив. Зненавиджу тих, хто розшукав свій скарб, бо свого власного ніколи не знайду. І задовільнюся тим, що маю, бо я надто малий, щоб підкоряти світ».

Він розкрив свою торбу — глянути, що там лишилося; може, хоч рештки сніданку, якого він їв на кораблі. Але там були тільки грубезна книга, кожушина та два камінці, які він дістав від старого.

Побачивши камінці, відчув величезне полегшення. Він виміняв шестеро овець за два коштовних камені із золотої пекторалі. Можна їх продати й придбати зворотний квиток. «Ні, цього разу я буду мудрішим», — подумав юнак і витяг їх з торби, щоб перекласти до кишені. Він у порту, а незнайомець не збрехав принаймні в тому, що в портах повно злодіїв.

Тепер він зрозумів, чому так непокоївся власник таверни: він хотів попередити, що незнайомцеві не можна довіряти. «Я, як усі — бачу світ таким, яким хочу бачити, а не таким, яким він насправді є».

Поволі обмацав камінці, відчуваючи під пальцями гладеньку поверхню. Це був його скарб. Він заспокоювався, тримаючи їх у руках. Вони нагадували йому про старого.

«Коли ти чогось прагнеш, цілий всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі».

Хотів вірити, що це правда. Ось він на спорожнілому базарі, без шеляга за душею й без овець, якими мав би вночі опікуватись. Але камінці є свідченням того, що він зустрів короля — короля, який знав його життя, знав навіть про батькову рушницю і про перший любовний зв’язок.

«Це Урім і Туммім, камінці для