Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

і в чорноту, де навіть місяць якийсь перевернутий, а коли сходить сонце, то видається вчорашнім.

Мовчак на те й Мовчак, щоб ні з губи мови, ні з рота вітру, а Корчак все знай допитувався:

— А Царгород, він який — увесь із золота?

— Пильнуй! — гримав Порій.

— А оце допливемо до Царгорода, — не вгавав Корчак, — а за Царгородом що?

Я розводив руками:

— Хто ж то знає? Може, океан?

— А за океаном?

— Там уже, мабуть, Індія.

— Пильнуй! — погукував на нас Порій.

Ми товклися в Царгороді, як наш князь під Корсунем. Місяць, два та й ще довше. Добриня і княжі мужі були й у палацах, хвалилися, що допущено їх і до самих імператорів, а ми знай біля коней, золотом нам межи очі в Царгороді не бризкали, а бруду, убогості й пониження людського надивилися досхочу.

Царівна Анна не дуже рвалася в жони до нашого князя Володимира. Сказала ніби так: «Ліпше мені вмерти, ніж там бути». Імператори ромейські в золоті й багрянці, вони й народжуються, мовляв, у особливій багряній палаті, Анна теж багрянородна, то як же їй згоджуватися на тавроскіфа за морем, де холод, темнощі і безвір’я. А віри в ромеїв було аж он скільки! Часто замінювала чоловікові й хліб щоденний. Корчак сміявся:

— Багато віри — мало ума!

І пиха. Найостанніший голодранець копилив губу. Наші імператори знаються тільки з імператорами. Коли римський імператор Оттон попросив ромейської невісти, то імператор Іван Цимісхій видав за нього племінницю свою Феофано, яка не була багрянородною, а й тій Оттон був радий. А руку дочки священної імперії Анни просить король французький Капет для свого сина, але його просьбу знехтувано. Франція далеко, а король надто маленький. А що князь Київський — він ще менший?

Корчак спльовував на ті хвастощі ромейські.

— Князь наш для них маленький! А військо руське під Царгородом невеличке? Як треба було побити колотників, то в кого підмоги просили імператори — чи не в князя Володимира?

А я думав собі так: чи ж справді Русь менша за цю ромейську імперію? Хто їх міряв і хто знає? Щоправда, Царгород далеко більший за Київ, незмірно більший, але ж замкнений подвійним обручем страхітливих мурів, за якими іноді й неба не видно, оточений з трьох боків морем, задихається і гине від тісняви, зате ж який простір довкола нашого Києва і які дива розстеляються тобі перед очима з тої зеленої гори! Може, зваблював той широкий світ і нашого князя Володимира, як і його отця Святослава, бо людина завжди чогось ще не має і їй кортить здобути оте щось. Залежно від можливостей люди поділяються на простих і можних. Простому шматок хліба та одежину, можному — земель та просторів. Князю Святославу важило, скільки річок перебрів його кінь, на яких землях палали багаття його дружини, а князь Володимир ще й жон звозив звідусюди до Києва, бо багато жінок — це ніби здобуття мало не всього світу. Та й від цього, мабуть, втомлюєшся, хоч ти й князь, і переконуєшся, що все те омана, нічого ти не здобув, і тоді замахуєшся на щонайбільше. Так Володимир вибрав собі в жони ромейську царівну. Вважав, що вибрав він, а тоді побачить, що вибрали його, як стовп, до якого припнули коня. Що саме до цього йшлося, бачили навіть ми, доки сиділи в Царгороді.

Анна плакала і не хотіла їхати, брати-імператори, мабуть, умовляли її, чи як воно там ведеться, Добриня розкладав перед священними очима дарунки князеві: мед, віск, хутра, зброю і льон, що дорожчий за золото. А що їм ті дарунки? Імператорська сестра знай розшукувалася: «Ліпше мені вмерти тут, ніж іти в той полон». Була вже перезріла, мала літ двадцять і п’ять, могла б і вмирати собі в своєму Царгороді, нащо така князеві Володимиру?

Брати-імператори Василій і Костянтин переконували сестру святістю подвигу, коли вона всю безмежну землю Руську приведе до бога і водночас вибавить свою імперію від лютої раті, від усіх бід, яких завдавала і грозиться завдати ще їм Русь.

І все ж настав той день, коли, плачучи й ридаючи, сіла царівна в ромейську неоковирну кувару, щоб попливти до темних варварів, хижих умів, тупих душ, в дикість і безвір’я. Але то тільки так мовиться, що сіла в кувару й попливла. Бо вже перед тим послано в Рим, щоб повідомити імператора й папу про те, скільки пресвітерів і слуг віри супроводжує Анну, щоб хрестити Русь, яка дружина супроводжує сестру імператорів, щоб захистити при потребі віру й честь, які дарунки відправлено київському князеві: мечі, кольчуги, лати, золоті ланцюги, срібні й золоті тканини, фібули, сосуди.

Все це пливло на ромейських незграбних кораблях-куварах, волочилося по морю повільно й тяжко, ми насилу стримували свої меткі легенькі ладьї, щоб не вирватися наперед і не завдати образи високій особі. Берегом, не відстаючи від морського походу, супроводжувало нас кінне ромейське військо з повозами, шатрами, припасами на всі забаганки Анни, коли набридне їй море і зволить вона зійти на берег для спочинку.

Царственна невіста, здавалося нам, не так пливла, як спочивала на березі.

Все виволікалося з суден, ми виводили на берег коней, хоч ніхто нікуди не мірився скакати, розкладалися вогнища, пресвітери налагоджували свої святилища, гарно звані вівтарями, кадили приємним димом, виспівували щось теж дуже приємне, поволі призвичаюючи наші вперті душі до нової віри, яку вважали найвищою і найрозкішнішою. Може, воно так і було. Кожному своя віра наймиліша.

Принцесу чи бачили разів кілька та й то здалеку. Напинали для неї золоте шатро, встелене килимами та узороччям, до шатра з кувари не йшла, а несли її в золочених ношах, і тільки крізь прозирки видно було, як вигойдується Анна в своїх просторих негнучих шатах, білолиця, білошия, зніжена й зманіжена. Хоч і перезріла, а свіжа, наче її в солі зберігали. Визирає гнучкошийо з твердої золотої луски, ніби гадюка, линяючи. Боги, бережіть землю руську і всіх нас від сеї жони!

Прислужників везла з собою хмари цілі, і все чоловіки, хоч з баб’ячими обличчями і тонкими баб’ячими голосами. Євнухи. Навіки скалічені нещасні люди, а злі за те своє каліцтво на весь світ, лихі й немилосердні, мов люті змії.

Цим усім скалічено тіла, а нам перекалічать душі?

Корчак не міг навтішатися химерними назвиськами слуг ромейської царівни, допитувався не знати й кого:

— А отой — як його? — протиспатарій — це ж навіщо? Щоб лежав під боком у князя і не давав йому