Ієн Макьюен - Спокута

біля нерівних сходинок, які піднімалися до кам’яної чаші фонтана. Чого б їй хотілося найменше — це починати дилетантські дебати про літературу вісімнадцятого сторіччя. Вона зовсім не вважала, що Філдінг грубіший або що Ричардсон — тонкий психолог, але не збиралася встрявати — захищати, визначати, нападати. Вона стомилася від цього, а Робі в суперечках бував упертим. Натомість вона сказала:

— Леон приїздить сьогодні, знаєш?

— Я чув. Це чудово.

— Він привезе приятеля, отого Пола Маршала.

— Шоколадного мільйонера? О Господи! А ти готуєш для нього квіти!

Вона усміхнулася. Він вдає, що ревнує, аби насправді приховати це? Вона перестала розуміти його. Вони втратили контакт у Кембриджі. Це було надто обтяжливо й не залишало часу для чогось іншого. Вона поміняла тему.

— Старий каже, ти збираєшся стати лікарем?

— Я думаю про це.

— Тобі, мабуть, подобається студентське життя.

Він знову відвів погляд, цього разу всього лиш на мить, а коли обернувся до неї, їй здалося, що вона помітила якесь роздратування. Невже він почув поблажливість у її тоні? Вона знову побачила його очі, жовті й зелені цяточки, наче скляна дитяча кулька. Коли він заговорив, тон його був на диво погідний.

— Я знаю, тобі воно ніколи не подобалося, Сі. Але як ще можна стати лікарем?

— Про це я й кажу. Ще шість років. Навіщо?

Він не образився. Це вона тлумачила все по-своєму, надто нервувалася в його присутності й була на себе зла. Він же поставився до її запитання серйозно.

— Ніхто не спішить пропонувати мені роботу дизайнера ландшафтів. Я не хочу викладати, не збираюся йти на державну службу. А медицина мені цікава… — Він замовк, наче йому щось спало на думку. — Слухай, ми узгодили, що я поверну твоєму батькові гроші. Це домовлено.

— Я зовсім не це мала на увазі.

Її здивувало, що він подумав, ніби вона порушує питання грошей. Це з його боку невеликодушно. Її батько все життя субсидував освіту Робі. Хіба хтось коли-небудь заперечував? Їй здавалося, що вона вигадує, але фактично вона має рацію — поведінка Робі останнім часом дещо дратувала. Він при кожній нагоді намагається поставити її в дурне становище. Два дні тому він подзвонив біля головного входу — вже саме по собі дивно, бо в нього завжди був вільний доступ у дім. Коли її покликали вниз, він, не заходячи в дім, гучним, безбарвним голосом запитав, чи не міг би він позичити книжку. Поллі саме мила у вестибюлі підлогу, стоячи на колінах. Робі влаштував справжній спектакль, коли скидав черевики, які зовсім не були брудними, потім, наче пригадавши, зняв ще й шкарпетки, потім навшпиньках, з комічно надмірною обережністю пройшов по вогкій підлозі. Він свідомо робив усе, щоб тримати її на відстані. Грав роль сина прибиральниці, якого прислали у великий дім із дорученням. Вони разом пішли в бібліотеку, а коли він знайшов собі книжку, вона запропонувала йому випити кави. Як же він прикидався, коли так панічно відмовлявся, — він же ж був чи не найбільш самовпевненим серед відомих їй людей. Вона знала, що з неї посміялися. Діставши рішучу відмову, вона покинула кімнату, побігла до себе нагору, вляглася на ліжку з «Кларисою» й читала, не розуміючи жодного слова, лиш відчуваючи, як зростають у ній роздратованість і розгубленість. З неї посміялися, а може, покарали її — вона не знала, що гірше. Покарана за те, що належала до іншого гурту в Кембриджі, за те, що мати в неї не прибиральниця; висміяна за свій вбогенький ступінь бакалавра — і не має значення, що там зовсім не рвуться присуджувати ступені жінкам.

Незграбно, бо все ще з цигаркою в руці, вона підняла вазу й поставила, притримуючи, на край кам’яної чаші. Розумніше було б витягти спершу квіти, але вона була надто роздратована. Руки мала гарячі й сухі, тож повинна була ще міцніше тримати порцеляну. Робі мовчав, але з виразу його обличчя — силувана, нещира усмішка, стиснені губи — було ясно, що він уже жалкує, що таке сказав. Легше від цього все одно не стало. Саме так тепер найчастіше й бувало, коли вони розмовляли; хтось завжди почувався винуватим, прагнучи взяти назад останні слова. В їхніх розмовах не було легкості, стабільності, неможливо було розслабитися. Зате були шпильки, пастки, незграбні виверти, які примушували її ненавидіти себе майже так само, як і його, хоча вона не сумнівалася, що вина найчастіше лежить саме на ньому. Вона не змінилася, змінився він — тут навіть нема про що говорити. Він встановлював дистанцію між собою і тією родиною, яка завжди була відкрита для нього й давала йому все. І тільки з цієї причини — передчуваючи його відмову і своє незадоволення — вона не запросила його на обід сьогодні ввечері. Хоче дистанцію — нехай йому буде.

У найближчого до Сесилії дельфіна з тих чотирьох, що підтримували хвостами черепашку, на якій присів Тритон, широко відкрита паща була забита мохом і водоростями. Його круглі кам’яні очі, великі, як яблука, були райдужно зеленими. З північного боку вся скульптура була вкрита синьо-зеленою патиною, і тому, якщо дивитися під певним кутом, при яскравому світлі справді здавалося, що мускулястий Тритон знаходиться під водою на неймовірній глибині. Берніні, либонь, хотів, щоб вода мелодійно дзюрчала, стікаючи з широкої черепашки з краями неправильної форми в чашу фонтана. Але тиск був надто слабким, тому вода безшумно текла нижньою стороною черепашки, з якої, наче сталактити у вапнякових печерах, звисали, цідячи крапельки, слизькі китички водоростей, що міцно тут прижилися. Сама чаша була десь метрової глибини й чиста. Дно було викладене світлим, кремовим каменем, а на ньому, то накладаючись один на одного, то знов розходячись, мерехтливо вигравали білі прямокутники переломленого сонячного світла.

Вона хотіла перехилитися через парапет і, не виймаючи квітів із вази, занурити її боком у воду, але саме в цей момент Робі, прагнучи загладити свою вину, вирішив допомогти.

— Давай мені вазу, — сказав він, простягти руку. — Я наберу води, а ти потримай квіти.

— Дякую, я сама, — вона вже тримала вазу над фонтанною чашею.

Але він наполягав.

— Та подивись, я вже тримаю її. — Він і справді міцно схопив її великим і вказівним пальцями. — Твоя цигарка намокне. Витягни квіти.

А це вже була команда, якою він намагався утвердити неодмінну чоловічу владу. Сесилію це лише примусило сильніше схопитися за вазу. У неї не було ні часу, ні, безумовно, бажання пояснювати, що занурення вази у воду разом із квітами допоможе надати букетові того природного