Ієн Макьюен - Спокута

шаблі, сурми над могилою і те, що найбільше запам’яталося п’ятирічній дівчинці, — як плакав її батько. Клем був його єдиним братом. Історія того, як він дістав цю вазу, була розказана в одному з останніх листів, написаних молодим лейтенантом додому. Він був офіцером зв’язку у французькому секторі й проводив спішну евакуацію маленького містечка на захід від Вердена, перш ніж почнеться його обстріл. Врятовано було близько п’ятдесяти жінок, дітей і старих людей. Пізніше мер та інші офіційні особи провели дядька Клема назад через місто в напівзруйнований музей. Вазу вийняли з розбитої скляної вітрини й на знак вдячності вручили дядькові. Про відмову не могло бути й мови, як би не було незручно воювати з майсенською порцеляною під пахвою. Місяць по тому ваза була залишена заради безпеки на якійсь фермі, і лейтенант Толліс убрід переходив річку під час повені, щоб забрати її, а опівночі повернувся тим же шляхом до свого підрозділу. В останні дні війни він був призначений у патрульну службу й віддав вазу на збереження приятелю. Вона довго мандрувала, поки не потрапила в штаб полку і була передана в дім Толлісів через кілька місяців після поховання дядька Клема.

Власне кажучи, не було ніякої необхідності укладати польові квіти букетом. У вазі вони розсипалися за власними законами симетрії, і було цілком ясно, що надто рівномірний розподіл ірисів і червоних примул знищить весь ефект. Кілька хвилин у неї пішло на те, щоб надати квітам природно-безладного вигляду. Займаючись цим, вона розмірковувала, чи не вийти їй до Робі. Тоді не треба буде бігти нагору. Проте їй було жарко і якось не по собі, хотілося перевірити, як вона виглядає, глянувши у велике дзеркало в позолоченій рамі, що висіло над каміном. Але якщо він обернеться — він курив, стоячи спиною до будинку, — то бачитиме все, що діється в кімнаті. Нарешті вона впоралася з квітами й відступила на кілька кроків. Тепер братів приятель, Пол Маршал, вважатиме, що квіти просто встромили у вазу з такою ж безтурботністю, з якою їх збирали. Вона розуміла, що безглуздо укладати квіти, поки немає води, але що зроблено — те зроблено, їй кортіло розворушити їх, і не все, що люди роблять, особливо на самоті, має бути логічним і правильним. Мама хоче, щоб у вітальні були квіти, і Сесилія з радістю робила це. За водою треба було йти на кухню. Однак Бетті була зайнята підготовкою до сьогоднішнього обіду і перебувала у войовничому настрої. Не тільки маленький хлопчик, Джексон там чи П’єро, боявся потрапити під гарячу руку — те саме стосувалося й покликаних із села помагачів. Навіть із вітальні можна було чути приглушені незадоволені вигуки й брязкіт каструль, які шваркали на плиту з неабиякою силою. Якщо Сесилія піде туди зараз, їй доведеться якось узгоджувати невиразні розпорядження матері з рішучим характером Бетті. Безумовно, краще буде вийти з дому й наповнити вазу водою з фонтана.

Колись давно — вона ще була підлітком — батьків приятель, який працював у Музеї Вікторії й Альберта, приїздив оглянути вазу й заявив, що вона автентична. Це була справжня майсенська порцеляна роботи видатного художника Герольдта, який розписав її в 1726 році. Ваза майже напевно належала колись королю Авґусту. І хоча вважалося, що вона значно цінніша, ніж інші речі в домі Толлісів — переважно мотлох, зібраний дідом Сесилії, — проте Джек Толліс хотів, щоб на згадку про його брата вазою користувалися, його дружина не заперечувала. Її не слід ховати під склом. Аргументи зводилися до того, що якщо вона пережила війну, то переживе й Толлісів. Правду кажучи, незважаючи на всю її цінність і на все, що з нею пов’язане, ваза не дуже подобалася Емілі Толліс. Намальовані на ній китайські фігурки, які церемонно порозсідалися в саду навколо столу, барвисті квіти й дивовижні птахи здавалися їй недоладними й гнітючими. Вона взагалі не любила китайського мистецтва. Сама Сесилія не мала власної думки, хоча й гадала інколи, скільки б могли дати за неї на аукціоні у Сотбі. Вазу шанували не за майстерні Герольдтові багатоколірні емалі й химерне плетиво синьо-золотих геометричних і листяних орнаментів, а заради дядька Клема і врятованих ним людей, річки, яку він переходив опівночі, і його смерті всього лиш за тиждень до перемир’я. Квіти, особливо польові, були в ній цілком доречними.

Сесилія обхопила прохолодну порцеляну обома руками і, стоячи на одній нозі, другою потягла на себе засклені двері, відчиняючи їх ширше. Коли вона вийшла на яскраве світло, запах нагрітого каменю огорнув її, наче дружні обійми. Дві ластівки кружляли над фонтаном, а з густого мороку величезного ліванського кедра линув у повітрі спів вівчарика. Квіти колихалися під легеньким вітерцем, лоскочучи їй обличчя, поки вона переходила терасу й обережно спускалася трьома пощербленими сходинками на посипану гравієм доріжку. Робі рвучко обернувся, почувши її кроки.

— Я замислився… — почав він виправдовуватись.

— Може, скрутиш мені оту свою більшовицьку цигарку?

Він викинув ту, що курив, підняв бляшанку, яка лежала на кинутому на газон піджаку, й пішов разом із нею до фонтана. Якийсь час вони мовчали.

— Чудовий день, — сказала вона нарешті, зітхнувши.

Він дивився на неї з якоюсь збентеженою підозрою. Щось між ними відбувалося, і навіть вона мала визнати, що банальні слова про погоду прозвучали фальшиво.

— Як «Клариса»? — Він дивився на свої пальці, що скручували цигарку.

— Нудна.

— Не варто так говорити.

— Мені хочеться, щоб вона вже доп’яла свого.

— Допне. І далі буде цікавіше.

Вони уповільнили кроки, потім зупинилися, щоб він міг нарешті покінчити з самокруткою.

 — Я б радше переключилася на Філдінга, — сказала вона.

Вона відчула, що сказала якусь дурницю. Робі дивився вбік, понад парком і коровами, на дубовий гай, що обрамлював долину, якою текла річка, гай, яким вона пробігла вранці. Він міг думати, що вона говорить із ним якоюсь закодованою мовою, натякаючи на свою схильність до повнокровного й чуттєвого. Це, звичайно, не так, і їй було незручно, але вона не знала, як переконати його. Подумала, що їй подобаються його очі, поєднання жовтих і зелених цяточок, які були ще виразнішими в сонячному світлі. І їй подобалося, що він такий високий. У чоловіка це цікаве поєднання — розум і великі розміри. Сесилія взяла цигарку, а він подав їй вогню.

— Я розумію, про що ти говориш, — сказав він, поки вони неквапно пройшли останні кілька метрів до фонтана. — У Філдінгові більше життя, але він часто буває психологічно грубішим порівняно з Ричардсоном.

Вона поставила вазу