Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

не досягнуто нічого. Правда, короля зустрічали вигуками «слава!» — але серед грабунку та різанини. Хоч він і наказав бити з гармат понад мури, проте вже бачив, що своєї столиці не здобуде й цього разу. І він подався спочивати до палацу, названого його родовим ім'ям: Малого Бурбонського. Анрі довелося ввійти туди, як чужому, і навіть путньої постелі він там не знайшов — тільки свіжу солому. На сон йому лишилося всього три години, та й з тих частину зайняли думки та всякі зіставлення.

«У Парижі стоїть Луврський палац, до я пробув у неволі кілька років і чимало за ті роки навчився: на мені й досі їхня познака. Невже я ніколи не побачу цього міста як вільна людина й король? Колись, у Варфоломіївську ніч, у палаці полягли майже всі мої друзі, а в місті — більшість моїх одновірців. Через вісімнадцять років за вас відплачено! Сьогодні на одному тільки перехресті мої вояки вклали вісімсот ворогів, вигукуючи: «Святий Варфоломій!» Яке страхіття, що все вертається і ніщо, ну таки ніщо не може назавжди зникнути з цього світу! Я волів би забуття й прощення, я волів би людяність. Бо чия правда в наших чварах? Що я знаю? Певно тільки одне: що ми вбиваємо і в міських мурах, і поза ними. Якби ж мені пощастило прорватися до брами, поки її не зачинили! Вони б побачили милостивого переможця й справжнього короля. Королівство мало б столицю, люди — мету, що запалювала б доброту в їхніх очах. А так — тільки трохи вгамовано помсту, та, як завжди, розлито кров, та ще — воєнний талан».

Анрі, що за свої тридцять шість років звідав удосталь страхів і терпеливої праці, але й радощів зазнав без ліку завдяки веселій натурі, лежить тепер на свіжій соломі, біля ніжок великого обіднього столу. Він іще раз схоплюється; наказ короля — не займати церков. «Та й людей!» — гукає він навздогін капітанові. А потім таки засинає, бо навчився володіти собою — як у невдачах та прикрощах, так і в дні, коли доля напрочуд зичлива. Сон — його щирий друг, він з'являється на перший поклик і здебільшого приносить саме те, чого потребує Анрі: не страхи, а добрі провістя. Тієї ночі Анрі приснилося, що до нього пливуть кораблі. Спочатку вони тільки мріли в імлі на обрії, потім виросли й заполонили осяяне сонцем море; могутні й пишні велетні, вони наближались, вони шукали його. Серце в нього забилось, він уві сні здогадався, що це за гості. Про щось таке справді говорили незабаром після тієї виграної битви. Але він тоді не дослухався, бо мав негайні, невідкладні справи й клопоти. Хіба до казок йому тоді було! А коли він прокинувся після тригодинного сну, від того видива — кораблів — у пам'яті не лишилося й сліду.

Настав день усіх святих; котрі з королівського війська були католики, ті порозходилися по церквах передмість. А обложеним було не до свята, вони оплакували своїх убитих і трусилися зі страху за себе. Але надвечір вони вже були врятовані: підійшло військо Ліги, і король не зміг перешкодити йому ввійти до міста з другого боку, — нагоду прогавлено. Він дозволив, щоб його вояки ще захопили одне абатство й вимордували три сотні парижан. То було прощання — не скажеш, що гарне, це він сам розумів краще, ніж будь-хто. Він і покарав себе: щоб глянути на місто, піднявся на дзвіницю, взявши за провідника якогось ченця. А нагорі, в тісноті, наодинці з тим ченцем, йому стислося серце: він згадав свого попередника, Генріха Третього. Адже його вбив чернець. І на нього самого, на Генріха Четвертого, не раз уже з рукава сутани блискав ніж. Анрі метнувся за спину свого супутника й міцно вхопив його за обидві руки. Чернець, хоч був високий і дужий, не ворухнувся. Анрі недовго дивився згори на свою столицю; спускаючися з вежі, він пропустив підозрілого ченця вперед, а сам ішов на кілька сходинок позаду. Внизу він зустрів свого маршала Бірона.

— Величносте, — сказав Бірон, — ваш чернець вибіг як опечений і втік.

Саме в ту мить залунав радісний крик парижан: прибув їхній полководець Майєнн власною особою, і вони зустрічали на вулицях його військо. Наступного дня король вишикував свої сили в бойові лави й лишив ворогові три години на те, щоб вийти з мурів. Марно; Майєнн не наважився. Тоді король відступив від міста. Дорогою він брав фортеці, але декотрі з його полків розбіглися, бо він заборгував їм платню. З рештою король подався до свого міста Тура, щоб там прийняти послів Венеції. Поголоска справджувалася: стара республіка послала до нього з такої далечі свої кораблі. Посольство зійшло на берег і, поки король підкоряв менші міста, неквапно посувалося через королівство на північ, щоб віддати йому шану.

Казка

Йому день у день доповідали про наближення послів; він хвилювався й тому жартував: «От лихо, дощ іде! У тих східних мудреців ладан намокне!» Але насправді боявся, що їх візьме в полон і перехопить у нього Ліга, перше ніж вони прибудуть на місце з усіма великими почестями та гучною хвалою, якою хочуть ушанувати його. Коли їм лишалося ще кілька днів шляху до Луари, він послав назустріч чималий загін війська — нібито для почесного супроводу, але насправді з серйознішою метою. А тоді вже став дожидати їх у своєму турському замку — і чекав довгенько. Дорогою один з похилих віком венеціанських вельмож занедужав.

— Ця республіка таки справді дуже стара, — сказав Анрі своєму дипломатові Філіппу дю Плессі-Морнею.

— Найстаріша в Європі, величносте. Вона була одною з наймогутнінінх, а тепер вона найдосвідченіша. Хто каже «досвід», той звичайно не розуміє, що насправді це означає «занепад». Але ті, що їдуть до нас, свідомі цього. Тож оцініть те, що діється! Наймудріший у світі уряд, який уже дбає тільки про те, щоб з гідністю нести свою старечу неміч і якнайдалі відсовувати смерть, який тримає при всіх дворах якнайметкіших спостерігачів і весь час читає їхні повідомлення, — цей уряд раптом стрепенувся й починає діяти! Венеція кидає виклик всесвітній державі, вона вшановує вас після вашої перемоги над володаркою світу! Яка ж велика ваша перемога!

— Я вже й сам чимало думаю про свою перемогу. Перемога, пане де Морней, — почав Анрі, затнувся й знову пройшовся туди й сюди по викладеній кам'яними плитами великій залі Турського замку. Товариш його молодих літ проводжав його очима: як уже багато разів,