Агата Крісті - Зарубіжний детектив

й думати. Може, нам з містером Вулфом навіть доведеться вибратись із його будинку і десь переховуватись. Коли вам по телефону чи ще якось — байдуже як — повідомлять, що «тарталетки скисли», відразу йдіть до «Черчілль-отелю» і знайдіть чоловіка на ім'я Вільям Коффі. Він там у них домашній детектив, — одне слово, заступає офіцера служби безпеки. Можете робити це відкрито. Він вам або щось перекаже, або передасть. Отже, «тарталетки скисли», «Черчілль-отель», Вільям Коффі. Запам'ятайте. Нічого не записуйте.

— Гаразд. — Місіс Бранер насупилась. — Гадаю, ви маєте підстави довіряти тому чоловікові?

— Так. Якби ви краще знали містера Вулфа й мене, то про це не питали б. Ви все запам'ятали?

— Так. — Місіс Бранер підняла комір і щільніше загорнулася в хутро — цього разу не соболине, а якесь інше.

— Гаразд. А тепер — як знайти нас, якщо буде потреба повідомити нам щось віч-на-віч. Зайдете в телефонну будку, наберете номер містера Вулфа й, хоч би хто відповів, скажете: «Фідо занедужав». Більш нічого. І повісьте трубку. Зачекайте дві години, а тоді йдіть до Вільяма Коффі. Це, звичайно, на випадок розмови, якої ФБР чути не повинне. Про те, що воно вже зробило чи знає, можна говорити по телефону. Отже, «Фідо занедужав».

Місіс Бранер все ще стояла насуплена.

— Але ж вони знатимуть про Вільяма Коффі після першого ж мого візиту до нього!

— Його послугами ми скористаємося, певно, тільки один раз. Полиште це на мене. По суті, місіс Бранер, тепер ви стоятимете від усього цього осторонь. Ми працюватимемо на вас, а не проти вас чи разом з вами. Може, нам навіть узагалі не треба буде бачитися з вами. Все, про що ми умовились, — тільки про всяк випадок. Але є таке, про що нам треба знати вже тепер. Ви сказали, нібито прийшли до містера Вулфа і дали йому чек на шестизначну суму тільки через те, що вас дратують. Звісно, ви жінка дуже багата, і все ж повірити вашим словам нелегко. Певно, є щось таке — це неважко припустити, — що стосується вас чи когось із вашої сім'ї, і вам не хотілося б, аби воно випливло на поверхню, і ви боїтеся, що ФБР це розкопає. Якщо так, ми повинні знати — не саму суть справи, а наскільки вона серйозна. Вони що, підкопуються?

Налетів порив вітру, місіс Бранер нахилила голову і згорбилась.

— Ні, — нарешті озвалась жінка, але вітер відніс її голос, і вона повторила гучніше: — Ні.

— Але від них можна, звичайно, сподіватися чого завгодно.

Місіс Бранер пильно подивилася на мене, але колючий вітер змусив її примружитись.

— Не варто говорити про це, містере Гудвін, — мовила вона. — Мабуть, у кожної сім'ї є свої… є щось своє. Я, звісно, не усвідомлювала всього ризику, коли розсилала ту книжку, однак розіслала, і не шкодую про це. Наскільки я знаю, вони ні до чого не докопуються. Поки що ні.

— І це все, що ви хочете сказати?

— Все.

— Гаразд. Якщо захочете розповісти більше, ви знаєте, що треба зробити. То що там скисло?

— Тарталетки.

— Хто занедужав?

— Фідо.

— Як звати того чоловіка?

— Вільям Коффі. «Черчілль-отель».

— Непогано. А тепер вам пора додому, у вас уже почервоніли вуха. Ми з вами, мабуть, іще побачимось, тільки сам бог знає коли.

Місіс Бранер торкнула мене за руку:

— Що ви збираєтесь робити?

— Придивлятися. Ходити. Вивідувати.

Вона хотіла була сказати ще щось, але, видно, передумала, повернулась і попростувала до будинку. Я зачекав, поки вона зникла у дверях, і рушив у західному напрямку. Йдучи вулицею, я не мав особливої потреби роззиратися навкруги, отож поглядав тільки на авто, що стояли край тротуару. Неподалік від Медісон-авеню я побачив машину з двома типами на передніх сидіннях. Я став. Вони, як їх і вчать у Вашінгтоні, вдали, ніби навіть не дивляться на мене. Я ступив кілька кроків назад, дістав записник і занотував номер машини. Коли вони діють відкрито, то чом би й мені не зробити так само? Ті двоє все ще не повертали в мій бік голів, і пішов далі.

Завертаючи на Медісон-авеню, я не завдав собі клопоту перевірити, чи йде за мною «хвіст», бо напередодні ввечері умовився по телефону-автомату з одним знайомим таксистом на ім'я Ел Голлер. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять п'ять хвилин, отож часу я мав удосталь і дорогою частенько спинявся позазирати у вітрини магазинів.

На розі Шістдесят п'ятої вулиці я зайшов до аптеки-закусочної, сів біля входу й замовив сандвіч із солониною та житнім хлібом і склянку молока. У Вулфа солонини з житнім хлібом ніколи не подають. Впоравшись із цим, я ще попросив шматок яблучного пирога й кави. О дванадцятій двадцять сім, допивши другу чашку кави, я повернувся на обертовому стільчику і став дивитись у вікно. О дванадцятій тридцять одна перед аптекою зупинилося коричнево-жовте таксі, і я рішуче — хоч і не так швидко, як хотілося, бо до дверей поперед мене саме йшла якась жінка, — рушив до виходу. Я випередив жінку, вийшов і сів у машину. Ел виставив знак «зайнято», почепив прапорець, і ми поїхали.

— Сподіваюся, не «фараони»? — спитав через плече Ел.

— Та ні, — відповів я. — Бедуїни на верблюдах. Покрутись трохи по вулицях. Потерпати особливо нема чого, але сьогодні я хочу мати розв'язані руки. — Вибачай, що сяду до тебе спиною.

Я обернувся всім тілом назад і почав стежити за вулицею. Через десять хвилин і шість поворотів я переконався, що «хвоста» нема, отож звелів Елові їхати на ріг Першої авеню і Тридцять шостої вулиці. Там я заплатив йому десятку і сказав, щоб через двадцять хвилин, якщо я не повернуся, він їхав собі геть. Звичайно, йому вистачило б і п'ятірки, але наша клієнтка від цього не збідніє, а нам Ел іще, мабуть, стане в пригоді. І не раз! Я пройшов півтора квартали і завернув до будинку, якого три роки тому тут іще не було, поглянув на покажчик у вестибюлі й, вичитавши, що фірма «Еверс Електронік Інкорпорейтід» міститься на дев'ятому поверсі, ввійшов до ліфта.

Фірма займала цілий поверх. У приймальні одразу ж біля ліфта стояв стіл секретаря, а за ним замість дівчини, як звичайно, сидів широкоплечий здоровило з квадратним підборіддям і непривітним поглядом. Я підійшов до нього й сказав:

— Будь ласка, повідомте про мене містерові Андріану Еверсу. Мене звуть Арчі Гудвін.

Здоровило цьому не повірив. Та він, мабуть, не повірив би навіть тоді, якби я був сказав, що сьогодні шосте січня.

— Ви