Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

— От я і приїхав, щоб поговорити з вами з цього приводу, — сказав дон Дієго.

— Щоб поговорити зі мною з цього приводу? — проговорив дон Карлос з переляком і великою надією в душі.

— Це буде досить нудно, ймовірно. Любов, одруження і подібні речі, все це у своєму роді неприємності. Уявіть собі людину зі здоровим глуздом, що бігає за жінкою, грає для неї на гітарі, в’ється біля неї подібно до якогось-там дурня, коли усі знають про його наміри. А потім церемонія! Я людина багата, зі станом, і тому, мені здається, вінчання має бути ретельно* обдумано; треба влаштувати бенкет тубільцям і все таке інше, і тільки тому, що людина бере собі дружину, що була б господинею його будинку.

— Більшість молодих людей, — зауважив дон Карлос, — були б у захваті перемогти жінку і пишалися б можливістю мати багате і модне весілля.

— Звичайно! Але це жахлива незручність. Проте мені доведеться спробувати її, сеньйоре. Чи бачите, це бажання мого батька. Ви — ще раз вибачте мені — потрапили в кепське становище. Це результат політики, звичайно, але ви знатного походження, ви з кращого роду в країні.

— Я дякую вам, що ви згадали цю істину, — сказав дон Карлос, підводячись, щоб вклонитися і прикласти руку до серця.

— Усі знають це, сеньйоре, і природно, що коли Вега обирає подругу життя, то він повинен обрати жінку знатного походження.

— Зрозуміло! — вигукнув дон Карлос.

— У вас є єдина дочка, сеньйорита Лоліта.

— А! Так, звичайно, сеньйоре. Лоліті тепер вісімнадцять років, вона вродлива й освічена дівчина, якщо тільки батькові личить говорити так.

— Я бачив її в місії в селі, — сказав дон Дієго. — Вона справді гарна, і я чув, що вона освічена. Щодо походження і виховання — жодних сумнівів. Я думаю, що вона була б доброю господинею в моєму домі.

— Сеньйоре?

— Це і є мета мого сьогоднішнього візиту.

— Ви запитуєте дозволу залицятися до моєї прекрасної доньки?

— Так, сеньйоре.

Обличчя дона Карлоса просяяло, він знову підхопився, щоб потиснути руку дону Дієго.

— Вона прекрасна квітка. Я хотів, щоб Лоліта одружилася, і я був трохи розгублений через це, бо не бажав, щоб вона пішла до родини, що не була б рівною моїй. Але коли справа стосується Вега, то про це не може бути й мови. Даю вам мою згоду, сеньйоре.

Дон Карлос був захоплений. Шлюб між його дочкою і доном Дієго Вега! Його становище поліпшуватиметься від моменту реєстрації цього шлюбу. Він стане знову поважним і впливовим! Він покликав тубільця і послав по дружину. За кілька хвилин донья Каталіна з’явилася на веранді, щоб привітати гостя. Її обличчя сяяло, бо вона чула все.

— Дон Дієго робить нам честь, прохаючи дозволу засвідчити свою повагу нашій дочці, — пояснив дон Карлос.

— Ви дали згоду? — запитала донья Каталіна, тому що було незручно, звичайно, схопитися відразу за нареченого.

— Я дав згоду, — відповів дон Карлос.

Донья Каталіна простягнула свою руку, і дон Дієго слабко потис її і тієї ж миті випустив.

— Подібним союзом можна пишатися, — сказала донья Каталіна. — Я сподіваюся, що вам удасться здобути її серце, сеньйоре.

— Щодо цього, — вимовив дон Дієго, — я сподіваюся, що тут не буде жодних непотрібних дурниць. Або сеньйорита мене хоче, або ж не хоче. Хіба я можу змінити напрямок її думки, якщо буду грати на гітарі під її вікном, потискати їй руку або класти свою руку на серце і зітхати? Я бажаю взяти її за дружину, інакше я б і не приїхав сюди, щоб просити її руки в батька.

— Я… я… звичайно! — промовив дон Карлос.

— Ах, сеньйоре, але дівчина любить, щоб її завойовували, — сказала донья Каталіна. — Це її привілей, сеньйоре. Години залицяння запам’ятаються на все життя. Вона згадає і прекрасні слова, сказані її коханим, і перший поцілунок, коли вони стояли біля струмка і дивилися один одному в очі, і як він хвилювався за неї, коли вони їздили верхи і її кінь пустився навскач — усе це дороге їй, сеньйоре. Це схоже на маленьку гру, і ця гра розігрується від самого початку існування людства. Це може здатися божевіллям, сеньйоре, проте воно чудове.

— Я нічого не розумію в цьому, — заперечив дон Дієго. — Я ніколи не упадав за жінками.

— Жінка, з якою ви одружитеся, не буде засмучуватися цим, сеньйоре.

— Ви думаєте, що мені необхідно робити все це?

— О, — сказав дон Карлос, злякавшись утратити впливового зятя, — трохи зовсім би не завадило. Дівчина, звичайно, любить, коли за нею упадають, навіть якщо вона і прийняла свідоме рішення.

— У мене є слуга, що чудово грає на гітарі, — сказав дон Дієго. — Сьогодні вночі я накажу йому грати під вікнами сеньйорити.

— А ви не приїдете? — прошепотіла донья Каталіна.

— Приїхати знову сюди вночі, коли з моря дме холодний вітер? — вигукнув дон Дієго. — Це вб’є мене. І крім того тубілець грає на гітарі краще за мене.

— Я ніколи не чула нічого подібного! — донья Каталіна ледь зводила дух, її почуття пристойності було ображено.

— Нехай дон Дієго робить, як вважає за потрібне, — заперечив дон Карлос.

— Я думав, — сказав дон Дієго, — що ви влаштуєте все і потім повідомите мене. Я, зрозуміло, навів лад у будинку і взяв би більше слуг. Мабуть, мені доведеться купити коляску і поїхати зі своєю нареченою до Санта-Барбари, щоб відвідати там одного друга. Чи не можете ви подбати про все інше? А потім ви тільки пошліть мені слівце, коли відбудеться вінчання.

Дон Карлос Пулідо сам був тепер взятий за живе.

— Кабальєро, — сказав він, — коли я упадав за доньєю Каталіною, вона тримала мене як на голках; вона то супилася, то наступного дня посміхалася. Це додавало пікантності усій події. Я не хотів би, щоб у вас було інакше. Ви пошкодуєте, сеньйоре, якщо не будете самі залицятися. Бажаєте зараз побачити сеньйориту?

— Я думаю, що я повинний, — сказав дон Дієго.

Донья Каталіна, піднявши голову, ввійшла до будинку, щоб привести дівчину. Незабаром прийшла Лоліта, мила, маленька, з чорними блискучими очима і чорним волоссям, що лежало навкруги голови великим кільцем, з чарівними маленькими ніжками, що виглядали з-під світлої сукні.

— Я рада бачити вас знову, дон Дієго, — сказала вона.

Він схилився над її рукою і підвів її до столу.

— Ви так само чарівні, як і тоді, коли я бачив вас востаннє.

— Завжди варто говорити сеньйориті, що вона прекрасніше, ніж була, коли ви бачили її востаннє, — простогнав дон Карлос. — Ах, якби я