Борис Віан - Червона трава

— Я не бачу, коли нецікаво, — відповіла Грайвесна.

Лазулі підійшов і сів біля неї.

— Ти гарна, — нерішуче проказав він, — мов японський ліхтарик… що світиться вночі.

— Не верзи дурниць, — одрізала Грайвесна.

— Я не можу тобі сказати, що ти гарна, мов день, — дні бувають різні. А японський ліхтарих — він завжди гарний.

— Мені все одно, яка я, гарна чи бридка, — сказала Грайвесна. — Досить того, що я подобаюсь людям, до яких мені не байдуже.

— Ти всім подобаєшся, — сказав Лазулі. — Значить, у цю команду входять і вони.

Зблизька він бачив її ластовиння, а на скронях — павутинки золотаво-скляних волокон.

— Не думай про це, — мовила вона, — поки я з тобою, думай про мене і що-небудь мені розповідай.

— Що саме? — спитав Лазулі.

— Ну, не можеш розповідати, тоді співай, — зітхнула Грайвесна.

— Навіщо так складно? — спитав Лазулі. — Я хочу просто тебе обійняти і відчути малиновий присмак твоєї помади.

— І я, — прошепотіла Грайвесна. — Це так хороше, краще, ніж розповідати.

Вона підставила губи, потім поцілувала його сама.

— Грайвесно… — прошепотів Лазулі.

— Сапфіре… — прошепотіла Грайвесна.

А потім вони довго цілувались. Наближався вечір. Він помітив закоханих, і, не заважаючи, спинився неподалік. Краще піти за Вольфом — той саме вертався. Годиною пізніше всюди споночіло, і лише в сонячному кружалі крізь пару, що підіймалась від двох закоханих тіл, було видно заплющені очі Грайвесни та Сапфіра Лазулі, який цілував їх.

Розділ 11

Вольф крізь сон востаннє спробував спинити дзеленчання, але ковзкий будильник вислизнув йому з рук, шаснув у кут нічного столика й далі дзеленчав злісно й задихано, аж поки знесиліла пружинка.

Відчувши, що все одно більш не засне, Вольф розпружив тіло, що спочивало в квадратовій депресії під білими хутрами, трохи розплющив очі, і стіни, гойднувшись, упали на підлогу. Розбіглися високі хвилі в’язкого тіста. Слизова оболонка, що нагадувала море, посеред якого він сидів на нерухомому острові, повільно поринала в темряву під невгамовний вітер, що гучно ревів і гнав куряву безкраїми голими просторами. Оболонка тремтіла, як плавці в риби. Просто на голову з невидимої стелі прямовисно спадали ефірні завіси. Вольфові здалось, ніби він увесь немов розчинений у повітрі, просякнутий, пронизаний цим ефіром. І раптом вітер став ущухати, і Вольф одчув цей гіркий зелений запах палаючих сердець маргариток.

Вольф остаточно розплющив очі. Було тихо. Ще одне зусилля — і він опинився на підлозі. В самих шкарпетках. У кімнату лилося сонце. Та Вольф не міг позбутися якоїсь притуги. Аби піднести настрій, він узяв клапоть пергаменту, шматочок кольорової крейди й зробив невеличке креслення, яке вже стояло в нього перед очима. Але крейда обсипалась у нього на очах, і на пергаменті не лишилось нічого, крім кількох заштрихованих кутів, кількох похмурих порожнеч, і все це вкупі, як виявилось, нагадувало череп. Збурений, він упустив своє малювання і підійшов до стільця, на якому жужмом лежали штани. Його водило, підлога ніби пульсувала під ногами. Дух маргариток був уже не такий гострий, тепер до нього домішувався солодкавий запах жасмину та бджіл. Занудотний вийшов букет. Треба було поспішати, сьогодні — день відкриття. Ті діячі з муніципалітету, певне, вже зібрались. І Вольф хутко заходився одягатись.

Розділ 12

І все ж він випередив їх на кілька хвилин і використав цей час, щоб востаннє перевірити машину. В шахті ще було з десяток елементів, і двигун, що його ретельно обстежив Лазулі, працював рівно. Лишилося дожидати. Він так і зробив.

Зговірлива земля ще зберігала печать елегантного Грайвесниного тіла разом із гвоздикою, яку дівчина взяла була між губи. Тепер оксамитна мереживна квітка лежала тут, пов’язана з нею тисячами невидимих ниточок — білих павутинок. Вольф нахиливсь і хотів був її підняти, але гвоздичний запах ударив йому в ніздрі й приголомшив. Вольф упустив квітку, вона згасла, і її колір злився з землею. Вольф осміхнувсь. Якщо не підняти, муніципальні затолочать. Його рука ковзнула по землі й випадково натрапила на тоненьку стеблинку. Відчувши його доторк, гвоздика відновила свій природний колір. Вольф обережно переломив її в одному з вузликів і пришпилив собі до вилоги. Не треба було й нахиляти голови, щоб почути аромат.

З-поза муру Квадрата долинула приглушена какофонія, тоді повискування дудки якогось музики й глухі розкоти тулумбаса. Потім частина цегляної стіни впала й показався муніципальний муролам, за кермом якого, в чорній мантії та з золотим ланцюгом на шиї, сидів бородатий судовий виконавець. Через пролам увійшли перші представники натовпу і шанобливо виладнались обабіч проходу.

Квадрат заповнила лунка музика: «Гуп! Гуп! та Дзинь!» Заверещали хористи, наблизившись на відстань людського голосу. Першим виступав тамбурмажор, пофарбований у зелене. Він вимахував стрепетом, марно цілячи ним у сонце. Тамбурмажор зробив широкий жест у зв’язці з подвійним сальтомортале, і хористи ушкварили гімн:

Ось пан Мер —

Гуп! Гуп! та Дзинь! —

Цього красного міста —

Гуп! Гуп! та Дзинь!

Він прийшов до вас —

Гуп! Гуп! та Дзинь!

Запитати ще раз —

Гуп! Гуп! та Дзинь! —

Чи вже не час —

Гуп! Гуп! та Дзинь! —

Якнайскорше сплатити йому

Свої прострочені податки.

Гуп! Гуп! та Дзинь! та Дзинь! та Тікотікото!

Звук «тікотікото» видобували з металевих пластин, викроєних у формі кок, по яких спорадично лупили тітітом. Усе це разом відтворювало старосвітський марш, який виконували коли треба й не треба, бо ніхто вже віддавна не сплачував податків, а хто може заборонити оркестрові грати ту єдину мелодію, що він уміє.

Слідом за музикою з’явився Мер зі своєю слуховою трубкою, в яку він усе ніяк не міг запхати шкарпетку, аби не чути цього содому. Його половина, дуже огрядна особа, геть гола і геть червона, виїжджала одразу за Мером на возі з рекламним щитом на підтримку власника найбільшої в місті сироварні — чоловіка, який був утаємничений в махінації членів муніципалітету й тепер змушував їх потурати своїм забаганкам. Пані мерова мала отакенні цицьки, які ляскали їй по животі, бо віз був на поганих ресорах, до того ж син сировара кидав під колеса каміння.

За балагулою сировара виступав власник крамниці залізного начиння, який не мав такої, як його суперник, політичної підтримки й мусив задовольнятись лише величезними святково оздобленими ношами, на яких переможниця конкурсу чеснот віддавалася здоровенній мавпі. Прокат мавпи коштував грубі гроші і не давав аж таких результатів, бо ось уже десять хвилин, як цнотливиця зомліла й припинила лемент. Тим часом пані