Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

сказав він, показуючи на гору. — Вам краще пройти битим шляхом. Хоч воно й далі, та для вас зручніше.

Але вона хитнула головою й почекала, поки він перейде на той бік. В ній прокинулись гордощі, не тільки її, а й цілої раси. І ці останні переважили над самолюбством. Вона ступила на кладку на очах у тубільців і рушила в білий пінявий вир.

Проходячи стежкою, вона побачила якогось чоловіка, що сидів край дороги й плакав. Клунок його, обв'язаний невмілими руками, валявся на землі. Одного чобота він скинув. Його нога вся вкрилася пухирями і страшенно розпухла.

— Що таке сталося? — спитала Фрона, зупинившись.

Він глянув перше на неї, потім униз, туди, де в темряві, немов живе срібло, виблискувала річка Дая. Сльози ще застилали йому очі, і він не переставав хлипати.

— Та що таке? — спитала вона знову. — Чи я не можу чим вам допомогти?

— Ні, — одказав він. — Як ви мені допоможете? Я покалічив собі ноги, мало не зламав хребта, стомився до смерті. Яка тут може бути поміч?

— Ну, це нічого! — сказала вона бадьоро. — Могло трапитись і гірше! Подумайте про тих, що тільки-но вийшли на берег. Мине добрих два тижні, поки вони доплентаються з своїми клунками сюди. А ви вже тут!

— Але ж мої товариші покинули мене і пішли вперед, — хлипав чоловік, немов хотів розжалобити її своїм голосом. — Я один тут, як палець, — скаржився він далі. — І не можу ступити й кроку. Подумайте про мою жінку, про дітей. Вони залишилися в Штатах. Коли б вони тепер поглянули на мене! Я не можу до них повернутись, далі йти теж не можу. Сили не вистачає. Я не можу працювати, як коняка. Не на те я вродився, щоб робити конячу роботу. Я помру. Знаю, що помру, коли буду так важко працювати. Що маю чинити?

— А чому ваші товариші покинули вас?.

— Бо я не такий дужий, як вони. Бо я не міг нести такої ваги, як вони. Вони насміхалися з мене і, нарешті, покинули зовсім.

— Вам ніколи не доводилось так надсаджуватися? — спитала Фрона.

— Ні.

— Ви маєте вигляд здорової, дужої людини. І важите ви не менш, як сто шістдесят п'ять фунтів, авжеж?

— Сто сімдесят, — поправив він.

— По вас не видно, щоб ви коли на що хворіли. Були ви коли-небудь хворі?

— Ні.

— А хто ваші товариші? Гірники?

— Вони ніколи не були гірниками. Вони працювали в тій установі, що й я. Ось чому мені кривдно! Ми працювали разом багато років, а тепер вони пішли, покинули мене одного, і все тільки через те, що я не міг іти так швидко, як вони.

— Друже мій! — Фрона відчула, що в ній заговорила представниця її расп. — У вас стільки сили, як і в них. Ви можете так само працювати, як вони, можете понести таку саму вагу. Ви тільки слабкодухі. А тут не місце для слабкодухих. Ви не можете так працювати, як кінь, тільки тому, що не хочете. Ця країна таких не потребує. Для Півночі потрібні дужі люди, дужі духом, а не тілом. Тіло — то ще пусте. Тож вертайтеся в Штати. Ви нам не потрібні. Коли ви підете далі, то загинете. А що тоді буде з вашою жінкою, з діточками? Спродайтеся тут і повертайтесь додому. За три тижні будете вдома. Прощавайте!

Вона проминула Овечий табір. Десь вище в горах під тиском підземних вод рушив з місця величезний глетчер, і вузьким скелястим міжгір'ям посунули вниз тисячі тонн льоду й води. Стежка ще ослизла від намулу. Люди погноблено метушилися серед перекинутих наметів та ям, де зберігалася живність. Дехто, гарячково поспішаючи, копав землю, а ті трупи, що непорушно лежали край дороги, без слів пояснювали причину цієї хапливої роботи. Кількасот ярдів далі усе ще тривала руїнницька робота потоку. Люди тікали, рятуючи життя. Щоб хоч хвильку одсапнути, вони складали свої речі на каміння, що де-не-де витикалося, а тоді знову бралися до каторжної праці.

Полуденне сонячне проміння вогнем палило скелю Вага. Лісу тут уже не було, і від голого каміння розходилася страшенна пекота. По боках смугами тягнувся лід, місцями виглядала понура, гола земля, а над усім підносив свою обвітрену вершину Чілкут. По нерівному незарослому схилу виткою вервечкою караскалися люди. І цій вервечці кінця-краю не було. Починалась вона внизу, біля останніх карлуватих кущів, тяглася, чорніючи, блискучим крижаним полем, і вилася повз Фрону, що сиділа, підсилюючись, при дорозі. Вона в'юнилась усе вище та вище по крутовині, тоншала, ставала ледве помітною й зникала, нарешті, по той бік хребта.

У Фрони на очах вершина Чілкуту повилася туманом та хмарами. І закрутилася злива й хуртовина над пігмеями, що повзли по його узбіччю. Денне світло погасло, і ніч запала надворі, та Фрона знала, що десь там, угорі, довгою стрічкою, мов мурашки, все вище й далі дряпаються люди. І вона аж затремтіла від думки про одвічне прагнення людини панувати над природою, і ця думка додала їй нової сили, і вона відважно прилучилася до валки, яка виходила з бурі там, позаду, і знову ховалась у бурю онде попереду.

У вихристому тумані Фрона перейшла самий Перевал і, чіпляючись руками й ногами, сповзла схилом згаслого вулкана — могутнього пращура Чілкуту. На березі темного озера, що заповнило жерло вулкана, Фрона зупинилась. Озером ходили сердиті, вкриті білою піною хвилі. Берег був поритий сотнями ям, повних різної поклажі, що чекала перевозу. Та на озері не було видно жодного човна. На скелі під старою парусиною стояв хисткий наметик, зроблений з жердин. Фрона розшукала його власника, молодого хлопця з щирим обличчям, розумними чорними очима та енергійним підборіддям. Так, він справді перевізник; тільки сьогодні він не працює. Озеро занадто бурхливе, щоб перевозити. Звичайно він бере за перевіз по двадцять п'ять доларів з пасажира, але сьогодні він нікого не везтиме. Адже він уже сказав, що сьогодні розходилася завелика хвиля. Ото через це.

— Ну, а мене ви, мабуть, перевезете? — спитала Фрона. Він хитнув головою і поглянув на озеро.

— З того боку хвиля ще більша. Навіть великим дерев'яним човном не доберетесь. Один човен відважився вийти з кількома пасажирами, і його віднесло до західного берега. Всі бачили. А звідти, треба вам знати, немає дороги, отже, обійти кругом озера неможливо. Їм доведеться там і отаборитися, поки притихне буря.

— А все ж їм краще, ніж мені. Всі мої речі в Щасливому таборі, і мені не випадає тут залишатись. — Фрона ласкаво усміхнулася,