Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

— Я не можу тебе взяти, Франсуа. Якби я знав дорогу, ми пішли б разом. Але спочатку треба її знайти на карті, а мені це не вдається.

— Отже, ти теж не можеш іти?

— Авжеж, так воно і є, це марна справа, — сказав він сумовито. — Лягай. Обіцяю нікуди без тебе не йти.

І Мольн знову заходив по кімнаті. Я більше не наважувався нічого йому сказати. Він ходив, зупинявся, потім знову ходив іще швидше, — як той, що раз по раз перебирає в пам'яті свої спогади, зіштовхує їх між собою, порівнює, підраховує; йому вже здається, що потрібна ниточка схоплена, та раптом він знову губить її й знову починає свої болісні пошуки…

Так Мольн поводився не одну ніч: не раз було я прокидався близько першої години, розбуджений його кроками, і бачив, як він ходить і ходить по кімнаті та горищах, наче той матрос, що не може відвикнути від вахтової служби й прокидається на своїй бретонській фермі о визначеній корабельним статутом порі, встає, одягається й несе до ранку вахту на суходолі.

Разів кілька впродовж січня й першої половини лютого я прокидався серед ночі. І бачив — Великий Мольн стоїть одягнений, у своїй пелерині, наготувавшись кудись іти, — та вже на порозі тієї таємничої країни, куди йому якось пощастило втекти, він, сповнений нерішучості, зупиняється. Саме тієї миті, коли залишалося тільки відсунути засув на дверях, що вели на сходи, й шмигнути надвір, через кухонні двері, які так легко відчинялися, що ніхто й не почув би, — саме тієї миті Мольн знову відступав… А тоді протягом довгих нічних годин гарячково гасав по порожніх горищах, про щось розмірковуючи.

Якось уночі в середині лютого Мольн сам розбудив мене, тихенько торкнувшись мого плеча.

Напередодні ми мали чимало клопоту. Мольн, який тепер уже зовсім не грався з колишніми товаришами, останню перерву просидів за своєю партою, захопившись якимсь таємничим кресленням, по якому водив пальцем, звіряючи його в атласі з картою департаменту Шер. З класу на подвір'я і з подвір'я до класу раз по раз снували учні. Чути було стукіт їхніх дерев'яних черевиків. Учні ганялися один за одним між партами, перестрибували через лави, вискакували на поміст… Кожен добре знав: якщо Мольн чимось поглинутий, то краще його не чіпати; одначе перерва затяглася, і кілька міських хлопчаків, граючись, підкралися до нього й зазирнули через його плече. Якийсь із них так посміливішав, що штовхнув товаришів на Мольна… Той ураз згорнув атлас, сховав свій аркушик паперу й схопив одного зі сміливців; інші повтікали.

Це був злобливий Жірода; він заскиглив, намагався хвицатись, і зрештою Великий Мольн витурив його з класу; тоді Жірода гнівно вигукнув:

— Ух, підлий здоровань! Тепер я не дивуюсь, чому вони всі настроєні проти тебе, чому вони збираються дати тобі бій…

Потім посипалася лайка, на яку ми з Мольном відповіли тим самим, не знаючи достоту, що хотів сказати Жірода. Я кричав особливо гучно, бо пристав на бік Великого Мольна. Ми мовби вклали між собою угоду. Мольн обіцяв узяти мене з собою й не сказав при цьому, як казали мені всі, що я, «мабуть, не піду», — і цим прив'язав мене до себе назавжди. Я весь час думав про його таємничу подорож. Я був певен, що він зустрів якусь дівчину. Либонь, вона гарніша за всіх дівчат у містечку, гарніша за Жанну, яку можна було побачити в монастирському садку, коли зазирнути туди в замкову шпарку; гарніша за рум'яну біляву Мадлену, пекареву доньку; гарніша за прекрасну, але дурненьку Женні, яку її мати, власниця замку, не відпускає від себе ні на крок. Звісно, він думав ночами про ту дівчину, як усі герої романів. І я вирішив, що поведу мову з ним про це першої ж ночі, коли він мене розбудить…

Увечері, після чергової бійки, ми складали на місце садовий реманент — кайла й заступи, якими обкопували дерева. Раптом на дорозі пролунав крик. Це була ціла ватага підлітків і зовсім малих хлопчиків на чолі з Делюшем, Даніелем, Жірода та кількома іншими, яких ми не знали; вони йшли гімнастичним кроком, по четверо в ряд, як добре вишколена рота. Помітивши нас, вони загинали й засвистіли. Отже, проти нас було все містечко, готувалася якась войовнича гра, з якої нас виключили.

Мольн мовчки зняв з плеча заступ і кайло й поклав їх під навіс…

Опівночі я відчув його дотик і одразу ж прокинувся.

— Вставай, — сказав він. — Ми йдемо.

— Ти вже знаєш дорогу?

— Я знаю більшу частину дороги. І ми повинні розшукати її до кінця! — відповів він, зціпивши зуби.

— Слухай, Мольн, — сказав я, сідаючи на постелі. — Вислухай мене. Нам лишається тільки одне: вдень, коли буде зовсім ясно, ми вдвох спробуємо знайти по твоєму начерку ту частину дороги, якої нам бракує.

Але це дуже далеко звідси.

— Ну то й що? Ми поїдемо туди бричкою влітку, коли настануть довгі дні.

Мольн промовчав, і я зрозумів, що він згоден.

— Раз ми збираємося вдвох розшукувати дівчину, яка припала тобі до душі, — додав я, — то розкажи мені про неї, Огюстене.

Він сів у ногах мого ліжка. В сутіні я бачив його похнюплену голову, його схрещені руки, його коліна. Він глибоко зітхнув, як той, кому дуже довго було прикро на серці й хто нарешті може звірити свою таємницю…

Розділ восьмий

ПРИГОДА

Тієї ночі мій товариш не розповів мені всього, що сталося з ним тоді на дорозі. І навіть потім, у скорботні дні, про які я ще розкажу згодом, коли він нарешті наважився довіритись мені цілком, це довго лишалося таємницею нашого отроцтва. Але тепер, коли вже по всьому, тепер, коли від усього поганого, від усього доброго зостався тільки тлін, я можу розповісти про його дивну пригоду.

Того морозного дня о пів на другу на в'єрзонській дорозі Мольн шмагав кобилу з усіх сил, бо знав, що запізнюється. Спочатку йому було весело: він думав тільки про те, як здивує нас, коли на четверту годину привезе дідуся й бабусю Шарпантьє. Адже в ті хвилини, звісно, він не мав ніяких інших намірів.

Поволі Мольн став замерзати, і він загорнув ноги попоною, від якої спочатку відмовився на фермі Бель-Етуаль, — її ледь не силоміць поклали на бричку.

О другій годині він проїхав через містечко Ла-Мотт. Раніше Мольн ніколи не бував у цих місцях в години шкільних занять, тож з цікавістю роздивлявся безлюдні, мовби