Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

сонні, вулиці. Лише вряди-годи то тут, то там відхилялась фіранка і у вікні з'являлося обличчя цікавої жіночки.

На виїзді з Ла-Мотта, зразу ж за школою, дорога розгалужувалась, і хлопець завагався: зрештою згадав, що нібито на В'єрзон веде та дорога, яка звертає ліворуч. Спитати не було в кого. Він пустив кобилу ступою: тепер дорога була зовсім вузька й погано брукована. Якийсь час Мольн їхав попід лісом і нарешті зустрів іншу бричку й спитав, чи ця дорога веде до В'єрзона. Але кобила й досі бігла ступою, а чоловік, що сидів на бричці, либонь, не розчув запитання; він щось промимрив у відповідь, непевно кивнувши, і Мольн поїхав навмання тією самою дорогою.

Обабіч лежали замерзлі поля, голі й одноманітні; вряди-годи лише сорока, злякавшися брички, відлітала далі й сідала на обламану верхівку береста.

Мольн накинув на плечі попону й загорнувся в неї, наче в плащ. Випроставши ноги, прихилившись до борту брички, він задрімав, — мабуть, надовго…

… Його розбудив холод, який дошкуляв через попону; хлопець помітив, що довколишній краєвид змінився. Не було більше безмежних обріїв, не було величезного неба, в якому губиться погляд, довкола стелилися ще зелені моріжки, обнесені високими огорожами. Праворуч і ліворуч під кригою дзюрчали струмки. Все свідчило про те, що десь поблизу є річка. І дорога, що тяглась між високими тинами, тепер перетворилась на вузьку вибоїсту колію.

Кобила перейшла зі ступи на повільний крок. Мольн шмагонув її батогом, але вона й далі плентала, і хлопець, спершись руками на передок брички й оглянувши кобилу, помітив, що вона накульгує на задню ногу. Занепокоївшись, він зістрибнув на землю.

— Ми вже не встигнемо дістатись у В'єрзои до приходу поїзда, — мовив він упівголоса.

Мольн навіть собі самому не хотів зізнатися в найтривожнішому й найстрашнішому: він збився з дороги й тепер їхав зовсім не в бік В'єрзона.

Хлопець довго обдивлявся ногу кобили й не помітив ніякого поранення. Та тільки-но він торкався ноги, кобила злякано здригалася й шкрябала важким незграбним копитом землю.

Зрештою, він зрозумів, що в копито забився камінець. Хлопець звик мати справу з кіньми; присівши навпочіпки, він спробував схопити лівою рукою праву ногу кобили й затиснути її між коліньми, але йому заважала бричка. Кобила двічі випручувалася й відходила на кілька метрів уперед. Підніжка брички вдарила хлопця по голові, колесо обдерло коліно. Він уперто й далі робив свої спроби й врешті-решт зумів утримати в руках йогу кобили, але камінець застряг дуже глибоко в копиті і Мольн, виймаючи його, мусив пустити в хід свій селянський ніж.

Коли він вийняв камінець з копита й стомлений, з почервонілими очима випростався, то з подивом побачив, що надходить вечір…

Хтось інший на місці Мольна повернувся б назад. Тільки так можна було б знайти дорогу. Але вія вирішив, що Ла-Мотт однаково залишився далеко позаду. До того ж, коли він спав, кобила могла звернути на якийсь поперечний путівець. Зрештою, і ця дорога повинна ж привести його до якогось поселення… Додайте до всього цього, що, ступивши на підніжку й відчуваючи, як нетерпеливо кобила натягує віжки, хлопець нараз перейнявся жагучим бажанням до чогось прийти, кудись, усупереч перешкодам, дістатися!

Він шмагонув кобилу, та сахнулася вбік і побігла ступою. Надворі сутеніло. Вибоїста дорога так звузилася, що на ній не роз'їхалися б два вози. Вряди-годи в колесі застрягала суха гілка огорожі й ламалася з лунким тріскотом…

Коли зовсім споночіло, Мольнові раптом згадалася наша їдальня в Сент-Агаті, де о цій порі вже всі, певне, сидять за столом. Потім його охопив гнів, відтак, коли йому спала на думку його зумисна втеча, він відчув гордість і велику радість…

Розділ дев'ятий

ЗУПИНКА

Зненацька кобила сповільнила біг, мовби в темряві на щось наштовхнулася; Мольн побачив, як вона двічі опускала й підводила голову; потім тварина різко зупинилася й почала щось обнюхувати на землі. Під її ногами дзюрчала вода. Дорогу перетинав потік. Улітку тут, певне, був брід. Але о цій порі року течія була така прудка, що крига не змогла скувати потоку; їхати далі було б небезпечно.

Мольн легенько смикнув за віжки, від'їхав на кілька кроків назад і, не знаючи, що робити, випростався в бричці на повен зріст. Тоді він і помітив світло між гілками. Отже, тільки два-три моріжки відокремлювали його від дороги…

Хлопець зліз із брички й повів кобилу, заспокоюючи її, бо вона перелякано трясла головою.

— Ходімо, старенька! Ходімо! Тепер нам уже недалеко. Незабаром прийдемо на місце.

І, штовхнувши прочинену хвіртку в огорожі, що оточувала моріжок, який прилягав до дороги, Мольн провів за собою бричку. Його ноги глибоко застрягали в м'якій траві. Бричку підкидало на вибоїнах. Прихилившись головою до голови кобили, Мольн відчував її тепло, її важке дихання… Він повів її на край моріжка, накрив їй спину попоною, потім розсунув пруття тину й знову побачив світло: перед ним стояв будинок.

Але щоб дістатися до цього будинку, Мольнові довелося перетяти три моріжки, перескочити зрадливий струмок, у якому він намочив ноги… Нарешті, зістрибнувши з високого уступу, він опинився на подвір'ї сільського будинку. Біля корита рохкала свиня. Почувши тупіт ніг на замерзлій землі, несамовито загавкав собака.

Двері були відчинені, і кволе світло, помічене Мольном з дороги, випромінював вогонь у печі, в якій палахкотів гмиз. Іншого світла в будинку не було. Зі стільця підвелася жінка з добродушним обличчям і підійшла до дверей, не виявляючи ніякого страху. В цю мить настінний годинник з гирями відбив пів на сьому.

— Пробачте мені, пані, — обізвався Мольн, — здається, я потолочив ваші хризантеми.

Жінка стояла з мискою в руках і дивилася на нього.

— І справді, — сказала жінка, — надворі так темно, що неважко й заблукати.

Якусь мить вони мовчали; Мольн оглядав стіни кімнати, обклеєні аркушами з ілюстрованих журналів, як це буває в заїздах, і стіл, на якому лежав чоловічий капелюх.

— Що, господаря вдома немає? — спитав хлопець, сідаючи.

— Зараз прийде, — відповіла жінка, мабуть, переймаючись до нього довірою. — Він пішов по дрова.

— Та, власне, мені він не потрібен, — сказав Мольн, підсуваючи стілець до грубки. — Тут кілька мисливців у засідці. Я прийшов спитати, чи не продасте нам трохи хліба.

Він знав, що, коли розмовляєш з селянами, та ще на самотній фермі, не слід бути відвертим; тут потрібна особлива політика, а головне — не треба показувати, що ти нетутешній.

— Хліба? — перепитала господиня. — Саме хліба ми не можемо вам уділити. Щовівторка тут буває пекар, але сьогодні