Люк Бессон - Артур і заборонене місто

Відкашлявшись і прочистивши горло, бабуся поправляє сукню… Вона не звикла до виступів перед такою суворою аудиторією.

— Так ось… Першого дня погода була чудова. Хоча погода була чудова і всі наступні дні. Вода в річці стала така тепла, що Артур вирішив піти порибалити. Ми взяли вудки, ще дідусеві, і помандрували в кінець саду…

Глядачі не виказують ніякої реакції, і це можна пояснити двома причинами: або вони захоплені оповіддю про Артурові пригоди на річці, або вважають, що бабусенька хитрує…

— Ви навіть не уявляєте, скільки рибок може зловити за годину наш малюк! Ану вгадайте! — з ентузіазмом вигукує бабуся. Проте парочка немає наміру жартувати.

Артурові батьки переглядаються: їх цікавить не кількість рибок, упійманих їхнім кмітливим синком, а як довго бабусенька має намір морочити їм голову.

— Будь ласка, залиште риболовлю та інші заняття нашого сина, і почніть розповідь безпосередньо з того дня, коли він зник! — вимагає батько, бо його терпець увірвався.

Старенька зітхає. Вона хотіла виграти час, але тільки марно шарпала собі нерви. Дива не сталося — Артур не з'явився, отже, вона просто згайнувала час на безглузді хитрування.

Її онук зник. Треба змиритися з цією сумною реальністю. Бабусенька сідає на краєчок крісла, ніби не хоче комусь завадити, і з її грудей знову виривається важке зітхання.

— Щовечора я оповідала йому про Африку, показувала книги і щоденники дідуся. В них дуже багато пізнавального! Арчибальд був не лише дослідником, а й поетом, і в його записах є так багато казок і легенд. Наприклад, казки племені бонго-матасалаї та їхніх друзів мініпутів, — пояснює бабусенька, і голос її тремтить.

Вона завжди хвилюється, коли згадує свого чоловіка, бо так сумує за ним… Час не загоїв цієї рани, вона й досі відчуває гіркоту втрати. Арчибальд зник чотири роки тому, але для неї це сталося вчора.

— Ну, і який стосунок це має до зникнення Артура? — сухо питає батько, відволікаючи бабусеньку від спогадів.

— Річ у тім… Арчибальда і Артура дуже зацікавила одна історія. Вони обидва захопились легендами про мініпутів, і… Артур був переконаний, що мініпути не просто існують, а й живуть десь у нашому саду, — несподівано завершує свою розповідь бабуся.

Артурові батьки дивляться на неї, як два барани на нові ворота.

— В цьому саду? — перепитує батько, бажаючи, мабуть, переконатися, що йому не почулось і бабусенька, виправдовуючись, несе казна-яку нісенітницю.

Старенька ствердно киває головою і обличчя її сумнішає.

Батько намагається осмислити сказане, проте йому потрібно чимало часу, щоб усе втямити.

— Ну, добре, — нарешті він погоджується. — Припустимо, що у вашому саду живуть мініпути. А чому б і ні? Але який це має стосунок до зникнення Артура?

Поєднати докупи одержану інформацію він неспроможний.

— На біду, коли я тільки поставила на стіл іменинний торт, прибув месьє Давидо, а ви ж самі знаєте, який кмітливий наш хлопчик! — вигукує бабуся, ніколи не забуваючи похвалити свого онука.

— А хто цей Давидо? І що він робив у торті? — питає батько, бо вже зовсім не розуміє, про що мовиться.

— Давидо — власник великої корпорації і колишній власник цього будинку. Він хоче повернути будинок собі… За борги… Артур умить зрозумів, що в нас проблеми з грішми. Тоді він вбив собі в голову неодмінно знайти скарб, схований дідусем, — пояснює старенька.

— Який скарб? — жвавішає батько. У нього раптово пробуджується цікавість до бабусиної розповіді.

— Рубіни, подаровані йому вождем племені бонго-матасалаї. Арчибальд привіз їх із Африки і закопав десь тут, у саду.

— У саду? — перепитує батько. Виявляється, він спроможний запам'ятати те, що його дуже цікавить.

— Так! Але сад великий, і тому Артур хотів потрапити до мініпутів, щоб вони показали, де схований скарб, — завершує бабуся, задоволена своєю логікою.

Батько все ще не в змозі зібрати докупи уривки думок. В цю мить він схожий на сетера, що розгублено тупцює біля кролячої нори.

— Ви маєте лопату? — несподівано запитує він, хитро усміхаючись і кліпаючи очима.

За вікном ніч готується вступити у свої права. Небо в довгих синіх смугах нагадує шкуру зебри.

Перед ґанком стоїть батьківський автомобіль. Пучки світла від фар жовтими променями пронизують весь сад.

У саду гучно пихкають і охають.

Жовтувате світло вихоплює свіжу яму. З неї час від часу з'являється лопата: вона викидає на траву купку чорної землі.

Інша лопата не така проворна і менше наповнена, також викидає на траву свіжу землю.

Тяжко зітхаючи, бабусенька сидить на ґанку і поглядає на сад. Зараз він найбільше нагадує поле бою. Всюди купки землі і ями, ніби тут попрацював божевільний гігантський кріт. Та кроти не ревуть. А з однієї ями чути гучне ревіння. І з'являється голова.

Голова належить батькові Артура, однак пізнати його дуже важко, бо все обличчя в нього забруднене землею.

У нього зламався держак лопати.

— Що можна знайти з таким інструментом? — сердиться він і в гніві відкидає зламаного держака.

Із сусідньої ями з'являється голова його дружини, також уся в землі.

— Не нервуйся, любий! — заспокоює свого невдаху Артурова мати. Вона чудово вміє зводити вживання слів до мінімуму. А ось свій зовнішній вигляд тримати в порядку в неї не виходить. Сукня, в якій вона приїхала, перетворилась на брудну зім'яту ганчірку, один рукав відірвався і висить на ниточці.

— Подай мені твою лопату! — роздратовано говорить батько. Він вириває з рук дружини жаданий інструмент і пірнає у свою яму, звідки знову летять грудки землі.

Бабусенька у відчаї, у відчаї і мешканці саду.

Відчуваючи себе спустошеною, нікчемною і непотрібною, бабусенька, така завжди енергійна, зараз може легко піддатися страшній недузі, яку називають депресією. Підхопивши її, людина перестає боротися з труднощами. Певно, бабусина депресія ховалася глибоко під землею, а тепер непрохані гості випустили її звідти.

— Навіщо шукати скарб, якщо Ар-тура немає і він не може ним скористатися? — запитує бабусенька ослабленим голосом.

Із ями виглядає Артурів батько, щоб її втішити.

— Та не турбуйтеся, бабусенько! Може, він і пропав, але тільки ледь-ледь. Я знаю свого сина — він завжди такий непосидючий! До того ж, любить добре поїсти. Тож до обіду обов'язково повернеться! — додає батько своїм найпереконливішим тоном.

— Але зараз уже десята, час вечеряти… — зауважує бабусенька, поглянувши на годинника.

— Га? Що? Ну так… Ваша правда! — погоджується батько і з подивом констатує: як швидко летить час, коли шукаєш скарб!

— Та нічого! Він прийде й одразу — в ліжко! Таким чином ми зекономимо вечерю, точніше — половину вечері, — продовжує він.

— Франсуа! — сердиться його дружина.

— Не хвилюйся, я жартую! Хіба