Люк Бессон - Артур і мініпути

Бабусенька перегортає сторінку, і Артур бачить плем'я, яке відпочиває в затінку під листком кульбаби. Хлопчик від здивування аж рота розкрив. Йому ніхто й ніколи не оповідав про такі загадкові племена: дідуся цікавили тільки його винаходи.

Артур поглядає то на одну сторінку, то на другу, намагаючись порівняти зріст людей обох племен.

— І що… вони змогли домовитися? — несподівано запитує хлопчик.

— Вони чудово домовились! — запевнює його бабуся. — І допомагали одне одному виконувати ті роботи, які не могли виконати поодинці. Коли високі валили дерева, маленькі виганяли зі ствола хробаків. Вони були ніби створені для того, щоб діяти разом. Вони однаково сприймали світ і в мирі та злагоді жили не тільки поміж собою, а й з усіма іншими, хто був поруч.

Бабусина розповідь заворожила Артура. Перегорнувши ще одну сторінку, він побачив малюнок, на якому зображено крихітну істоту надзвичайної краси.

Великі блакитні очі під непокірним бузкового кольору чубчиком, рожеві вуста, як шкірка грейпфрута, лукавий, як у лисенятка, погляд і відкрита тепла усмішка, від якої можуть розтанути всі льоди Північного полюсу.

Якби Артур був дорослим, то можна було б сказати, що він з першого погляду закохався в дівчинку на малюнку. Але він ще дитина, хлопчик, тому лише відчуває, як йому щось стискає горло, а в повітрі розливаються неймовірні пахощі.

Бабусенька здогадується, що з ним діється, і задоволено усміхається.

Артур кашляє, щоб прочистити горло. Він намагається витиснути з себе хоч кілька слів.

— Оця, ну оця… Хто вона? — затинаючись, звертається він до бабусі.

— Це донька короля мініпутів, принцеса Селенія, — відповідає бабуся.

— Яка ж вона гарна! — замріяно каже Артур. — Ні, я хотів сказати… оця історія… Вона просто приголомшлива!

— Твій дід був почесним громадянином племені бонго-матасалаїв. Він багато що зробив для них: колодязі, зрошувані поля, дамби. Він навчив їх використовувати дзеркала, щоб спілкуватися на відстані і передавати енергію, — з гордістю розповідає бабуся. — А коли настав час прощатися, люди того племені на знак вдячності подарували дідусеві цілий мішок рубінів, один від одного більший.

— Bay! — дивується Артур.

— Твій дідусь не знав, що робити з цим скарбом. Він хотів одержати зовсім інше, — проникливо шепоче бабуся, — таємницю проникнення у світ мініпутів…

Артур із сумнівом дивиться на бабусю. Потім кидає погляд на портрет принцеси Селенії.

— І що? Вони відкрили йому ту таємницю? — питає він ніби байдуже, а сам відчуває, що бабусина розповідь може змінити все його життя.

— Не знаю, — сумно відповідає бабуся. — Почалася велика війна, я повернулася до Європи, а дідусь лишився в Африці і пробув там усю війну. Цілих шість років ми не мали від нього жодної звістки. Ми з твоєю мамою вже думали, що більше ніколи його не побачимо. Він був хоробрий і ми боялися, що він загине в одній із битв.

Артур мовчить: йому нетерпеливиться дізнатися, що ж було далі?

— І ось одного разу я отримала листа і фотознімок цього будинку. Дідусь писав, що він повернувся і ми всі разом будемо мешкати тут.

— А далі? — нетерпляче запитує Артур.

— Далі… Я знепритомніла від радості! Ця пропозиція була для мене несподіванкою, адже я звикла, що твій дідусь завжди в мандрах.

Артур весело сміється. Він знає, що дорослі завжди щось приховують. Бабуся, напевно, затанцювала від радості.

— А потім? Що ти зробила потім?

— Я поїхала до нього. І ми поселилися в цьому будинку.

— Угууу, — протяжно каже Артур, — який молодець наш дідусь!

Бабусенька встає і забирає книгу.

— А я, як бачиш, усього-на-всього слабохарактерна жінка. П'ять хвилин давно збігли, а ти ще не в ліжку!

Бабуся широким жестом відгортає ковдру, щоб хлопчик швиденько міг сховався під неї.

— Знаєш, — довірливо говорить Артур, кутаючись у ковдру, — я б теж із задоволенням помандрував до мініпутів. Якщо дідусь повернеться, він відкриє мені таємницю?

— Якщо будеш розумником, слухатимеш мене… я спробую домовитися.

Артур цілує бабусеньку в щоку:

— Спасибі, бабусенько! Я знав, що на тебе можна покластися.

Бабусенька мало не тане від таких теплих слів, однак бере себе в руки і твердо говорить:

— Спати!

Артур миттєво повертається на бік, заплющує очі і вдає, що спить.

Бабусенька нахиляється до нього, цілує і вимикає світло. М'яко ступаючи повстяними капцями, вона обходить рипучу дошку в підлозі і йде в кабінет чоловіка. Зайшовши, зупиняється і тяжко зітхає:

— Як нам тебе не вистачає, Арчибальде! Дуже-дуже!

У відповідь — тільки тиша. Вимкнувши світло в кабінеті, вона знову зітхає і зачиняє за собою двері.

РОЗДІЛ 3

Сьогодні Артур фантазує — і двері сараю стають важкими масивними воротами, за якими стоїть гоночна машина. Хлопчик відмикає уявні замки і з удаваним зусиллям відчиняє уявні ворота.

Ворота відчиняються — і Артур, ставши на коліна, виводить гоночну машину із гаража.

Двигун потужністю у вісімсот кінських сил умістився під трисантиметровим капотом. Щоб таке собі уявити, треба бути неабияким фантазером, але Артурові фантазії не бракує.

Одним пальчиком він обережно підштовхує машину до виходу із сараю, супроводжуючи свої дії шумовими ефектами: гурчанням двигуна, звуками клаксона та іншим автомобільним ревом, достойним справжнього «феррарі».

Артур говорить за трьох: за водія і штурмана, які вже в кабіні, та за їхнього начальника, який сидить у своєму кабінеті.

— Панове, я хочу одержати повний звіт про нашу всесвітню іригаційну систему, — говорить він голосом гучномовця, який оголошує залізничні станції.

— Буде виконано, шефе! — відповідає хлопчик за водія.

— Будьте уважні за кермом цього нового автомобіля — в нього надпотужний двигун, — додає він голосом гучномовця.

— О'кей, шефе! Не турбуйтесь! — запевняє водій перш ніж покинути місце парку-вання і заглибитись у зарості трави, яких так багато в саду.

Усім тілом бабусенька штовхає вхідні двері. В руках у неї миска з мокрою білизною — вона несе її в інший кінець саду, де натягнуті шнури.

Артур повільно зіштовхує машинку в борозенку, над якою прокладені зрошувальні труби.

— Повідомлення від головної патрульної машини. Поки все нормально! — доповідає водій.

Але він поспішив — перед машиною виникає зовсім новенький тенісний м'яч. Величезний, він загороджує проїзд.

— О Боже! Прямо по курсу перешкода! Це катастрофа!

— Що сталося? Патрульна машино! Відповідайте! — хвилюється шеф із свого кабінету, бо не бачить пригоди.

— Завал! Ні, швидше, пастка! Це рівнинна снігова людина її влаштувала!

Альфред штовхає носом тенісний м'яч і радісно махає хвостом. Він ніяк не може зрозуміти, в яку гру бавиться хлопчик. Артур продовжує говорити за всіх вигаданих учасників гри.

— Центральна станція — головній патрульній машині. Уважно стежте за хвостом снігової людини: це дуже небезпечна зброя! — попереджає хлопчик