Юліан Семенов - Ненаписані романи

І першим, кого він побачив у камері, був той, наймолодший слідчий, — вже без кубика в петлиці і з зірваним з рукава гімнастерки шевроном НКВС; Ілля помітив його зразу, хоч замість чотирьох чоловік було тут набито понад тридцять; сиділи й лежали по черзі, поки інші, хто міцніший, стояли, підпираючи один одного спинами, — який не є, а все-таки відпочинок.

Сусід Іллі, судячи зі слідів від ромбів — начдив, раз по раз усміхався, немов шкірився:

— Я — троцькіст, га?! Ти розумієш?! Троцькіст! Всі, хто був у Червоній Армії з вісімнадцятого, — троцькісти! Самі з Троцьким на трибунах стояли і в президіях сиділи, а нам — віддувайся! Хто винен, що Ленін з собою в Смольний самих ворогів народу привів?! Хто?! Ми?!

Уночі комдива і ще сімох військових викликали по списку.

— Прощай, браток, — сказав він Іллі і дав йому мундштучок, який не випускав з рота. — Нас ведуть кінчати. І тебе порішать, як не признаєшся в якійсь дурості… Погоджуйся на те, що Климента Єфремовича критикував, кепкував з нього, але тільки дай їм щось… Я пізно це зрозумів — що з мене візьмеш, троцькіст довбаний, дурень…

… Через три місяці Ілля признався, що якось він чув антирадянський анекдот у трамваї, розповідав дід в окулярах, з родимкою на носі, як тільки побачу де — одразу ж упізнаю і вкажу на нього, винен, що не затримав на місці, втратив пильність, ладен відповідати згідно з найсуворішим законом.

Рішенням особливої наради йому дали п’ять років і відправили по етапу до Владивостока: там, навкруг вокзалу, вже чекали відправки у ванінський порт понад тридцять тисяч «зеків», спали на землі, де хто як зумів примоститись…

Подивившись на це, Ілля зрозумів, що вурки напевне пришиють його за чекістську форму — «сука», а особливо за сліди від ромба — «велика сука». Тому, згадавши молодість (хоч на час арешту йому. було всього лише тридцять три), бої з бандформуваннями, коли його під маркою блатного хлопчиська засилали в угруповання Булак-Булаховича, він і присів до вурок — кинути «очко».

Чи то вурки були кволі, чи то карта йшла Іллі, а може, він уміло тасував, але на ранок зняв банк, купив валянці, ватник, теплу шапку, шкіряну куртку; свою форму продав фраєрам і через місяць опинився на руднику «Запятая» — за двісті кілометрів від Магадана. Їм скинули колючий дріт з возів — щоб самі обвели зону, і простирадла: «ставте собі льодяні намети, нічого, перезимуєте, челюскінці важче жили»…

І почалося його табірне життя.

У вибої працював разом із секретарем ленінградського міськкому (доходив, заарештували в тридцять шостому)! начальником політвідділу Сталінської залізниці — Василем Борисовим.

Секретар міськкому танув на очах, зовсім висох; якось шепнув Іллі:

— Не для нашого коня ця паша, Іллюшо… Мене проносить, виразка… Як поїм гороху, то він ціленький і виходить… Горошинка від горошинки… Добро пропадає… Зрозумів? Тут вижити треба, для цього все годиться, скоро ця маячня кінчиться, почекай, хай тільки дізнається про все товариш Сталін…

Ілля почав промивати нечистоти, заливав окропом і, зажмурившись, їв горошинки…

Коли секретаря поховали — у вибої, бо не було сили витягти нагору, — начальник політвідділу сказав:

— Ілля, ще з півроку протягнемо, а там і дуба дамо… Треба тікати, нести правду в Москву: тут же цвіт партії гине.

— А що ти жертимеш у дорозі? — спитав Ілля. — До залізниці не дочалапаєш, а до Магадана дві сотні верст, замерзнемо…

— Кажуть, є дорога… Пригадуєш чекіста Бурова? Він ще з помічником Дзержинського, товаришем Бєленьким дружив? От він і говорив, що звідси двічі тікали, виходили на материк…

— А де цей Буров?

— Поховали тиждень тому.

— А Бєленький?

— Того в Москві розстріляли, він говорив тим, хто з ним у камері сидів…

— А ти повірив? Тут же заслання не було, рік тому почали сюди висилати, казки це, Васю…

— То що ж, так і здихати тут?!

— Не треба, — посміхнувся Ілля, — варто ще пожити…

Допоміг, як завжди, випадок: єдиний трактор, який закинули в табір ще влітку тридцять сьомого, поламався. Начальник вишикував «зеків»:

— Хто полагодить машину — дам кілограм масла і три буханки хліба.

Ілля вийшов з шеренги:

— Я механік, громадянине начальник… Дозвольте спробувати?

— Спробувати? Ні, пробувати не дозволю. А запореш машину зовсім — сядеш у бур[2].

— Слухаю, громадянине начальник, згоден.

Було це вже в грудні, мороз лютий, за сорок; Ілля розгнітив вогнища навколо трактора, взяв у помічники начальника політвідділу Васю, хоч той у техніці — ні бум-бум, а дядько як-не-як закінчив курси шоферів і по праву вважався одним із хвацьких водіїв Москви.

Словом, трактор вони зробили, начальник був людиною справедливою, дав півтора кілограма масла і чотири буханки хліба.

«Я те морожене масло сокирою рубав, їв шматками і Васю політвідділівського примушував, — розповідав потім дядько. — Я блюю і він блює, зрозумів — ні?! — «Не можу, — стогне, — кишки вивертає». А я йому: «Їж! Треба кишки змазати, дати їм вітаміни, доходягою звідси не втечеш!» — «А як же товариші?! їм що принесемо?!» Ну, я тоді й розізлився: «Тут двадцять тисяч наших товаришів, зрозумів — ні?! Хочеш нагодувати їх півтора кілограмами?!»

— Але все-таки, — вів далі Ілля, — на серці в мене був тягар, муляло щось, хоч табір швидко виліковує всі сентиментальності. Віднесли ми маслечка дідам-доходягам, політкаторжанам, які ще у Фрунзе сиділи, з Рудзутаком та Ейхе, зрозумів — ні?!.. А найшанованішою людиною, ну начебто «пахан» був у нас, політиків, член реввійськради одинадцятої армії, прізвища не пригадую, тільки знаю, що він з Іваном Микитовичем Смирновим дружив, червоний командир був, його майже першим посадили, на початку тридцятого… Так от, полизавши масла і вислухавши Василеві слова, що треба нести правду в Москву, він засміявся беззубим ротом: «Дурний ви! Сталіну, кажеш, хочеш нести правду?! Та все, що відбувається тут, угодно лише одній людині — Сталіну! Він же всіх тих повинен. знищити, хто пам’ятає Жовтень, хто знає, як він перед Троцьким запобігав, як він на його честь у газеті «Севзапкоммуны» у вісімнадцятому році статтю написав: «Коли говоримо «товариш Троцький», розуміємо — «Червона Армія». Коли говоримо «Червона Армія» — всім ясно: «товариш Троцький»… Ви почекайте, почекайте, він ще якісь документи надрукує, якихось слабаків об коліно зламає і буде процес проти Леніна як німецького шпигуна! Що контра не встигла зробити, він доробить…» Василь тоді аж пополотнів, масло в нього вирвав, сукою обізвав, фашистом… Словом, вирішили ми з Василем тікати в червні тридцять дев’ятого,