Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів

заміж. Отож не тільки з цієї причини Форсайти розглядали його насторожено. Вони й самі не могли пояснити, чому насторожились: їхнє упередження проти Босіні губилося в туманах родинних пересудів. Певна річ, усі чули, як він приходив з візитом до тітоньок Енн, Джулі та Гестер у м'якому сірому капелюсі, та ще й не новому — запорошеному, з пом'ятим наголовком. «Химера, та й годі, серденько, справжнісінька чудасія!» Тітонька Гестер, проходячи через тісний темний хол (вона, ніде правди діти, була короткозора), спробувала прогнати капелюха зі стільця, подумавши, що то зайшлий котяра: Томмі заводив таких сумнівних друзів! Вона спантеличилась, коли він не зрушив з місця.

Як митець завжди шукає важливу дрібницю, котра втілює в собі характерні особливості сцени, чи місця, чи то людини, так і Форсайти — несвідомі митці — завдяки своїй інтуїції ухопилися за той капелюх; для них то була важлива дрібниця, деталь, що зосереджувала суть того нового явища. Кожен із них питав себе: «Ну, а я, чи зважився б я прийти з візитом у такому капелюсі?» І кожен відповідав: «Ні!» А деякі, з багатшою уявою, додавали: «Мені б таке й на думку не спало!»

Джордж, почувши про той випадок, посміхнувся. Певна річ, Босіні надяг того капелюха задля жарту! Сам Джордж полюбляв такі пустощі.

— Дуже сміливо! — сказав він. — Він справжній пірат! Отож це mot [1] «пірат» переходило з уст в уста, і зрештою всі почали називати Босіні Піратом.

Згодом тітоньки дорікнули Джун за капелюх.

— Навіщо, серденько, ти дозволяєш його носити! — казали вони.

Маленька Джун, що була втіленням сваволі, зразу їм одрізала:

— А яке це має значення? Філові байдуже до свого одягу.

Відповідь та здалася всім неймовірною. Щоб чоловікові було байдуже до свого одягу? Ні, ні!

Хто ж він був, цей молодик, котрий, заручившися з Джун, визнаною спадкоємицею старого Джоліона, забезпечив собі таку добру партію? Він був архітектор, що саме по собі не давало підстави носити такого капелюха. Жодному Форсайтові не випало стати архітектором, але один із них знав двох архітекторів, які б зроду не наділи такого капелюха, йдучи з офіційним візитом та ще й під час лондонського сезону. Стерегтися його треба, стерегтися!

Звичайно, Джун цього не усвідомлювала, хоч, не маючи й дев'ятнадцяти років, прославилася своєю вимогливістю. Хіба не вона сказала місіс Сомс, яка вбирається дуже елегантно, що пера вульгарні. І місіс Сомс перестала носити пера — так дошкулила їй своєю прямодушністю голубонька Джун.

Однак ані побоювання, ані осуд, ані відверта недовіра не завадили Форсайтам прийняти запрошення старого Джоліона. Прийом на Стенгоуп-гейт був явищем винятковим: ось уже дванадцять років, відколи померла стара місіс Джоліон, тут не влаштовували жодного прийому.

Ніколи ще в цьому домі не бувало такого повного зборища. Забувши про свої чвари, Форсайти об'єдналися, якимсь загадковим чином, щоб дати відсіч спільній небезпеці. Немов череда корів, що побачила на пасовиську собаку, вони стали голова до голови й плече до плеча, готові рушити на ворога лавою і затоптати його на смерть. Прийшли вони, певна річ, також із метою довідатись, що їм дарувати, бо, хоч питання про весільні подарунки звичайно вирішувалося в такий спосіб: «Що ви даруєте? Ніколас дарує ложки», — однак чимало залежало від особи нареченого. Якщо він чепурний, елегантно вбраний і, очевидно, хлопець із достатком, то йому слід Дарувати гарні речі: він-бо на них сподівається. Нарешті кожен дарував те, що узгоджувалося з родинним стандартом, який встановлювався десь так, як установлюються ціни на біржі, — остаточний рівень його визначали в просторому цегляному будинку Тімоті на Бейзвотер-род навпроти Гайд-парку, де жили тітоньки Енн, Джулі й Гестер.

Що Форсайти сполохалися, почувши про капелюх, то була річ цілком природна. Хіба міг інакше зреагувати рід, що такої великої ваги надавав зовнішності, — адже потяг до неї завжди буде властивою рисою могутнього класу великої буржуазії, — хіба міг він відчути щось інше, крім занепокоєння! Це було б неможливо й неправильно.

Винуватець того переполоху стояв біля дальніх дверей і розмовляв із Джун; його кучерявий чуб розкуйовдився, так наче все в цьому домі видавалося йому, гостеві, чудернацьким. До того ж вираз обличчя у нього був такий, немов він тамує посмішку.

Джордж мовив упівголоса до свого брата Юстаса:

— Він іще дасть дьору, цей меткий Пірат.

«Химерний молодик», як згодом назвала його місіс Смолл, був середнього зросту, кремезний, блідий і смаглявий з лиця, мав бурі вуса, гострі вилиці й худі щоки. Похиле чоло випиналося горбками над очима — таке чоло можна побачити в левиній клітці у зоопарку. В його жовтавих очах час від часу з'являвся байдужий, знуджений вираз. Кучер старого Джоліона, що возив Джун і Босіні до театру, висловив своє враження слузі:

«Ніяк не втямлю, що він за один. Він скидається на напівприрученого леопарда».

Раз по раз котрийсь із Форсайтів підступав до Босіні й обходив його, придивляючись.

Джун стояла перед ним — заступала свого нареченого від пустої цікавості своїх родичів. Дівчина була крихітна, «самі коси та завзяття», як хтось сказав про неї, очі сині, безстрашні, тверде підборіддя, яскравий рум'янець і копиця розкішного червоно-золотавого волосся, яке вінчало аж надто тендітну постать.

Осторонь стояла висока струнка жінка, що її один з Форсайтів порівняв був колись із поганською богинею; Вона дивилася на молоду пару, ледь усміхаючись.

Склавши руки в сірих лайкових рукавичках, жінка схилила набік голову, і всі чоловіки навколо не зводили очей з її спокійного чарівного обличчя. Тіло її погойдувалося, наче найменший порух повітря виводив його з рівноваги. Щоки її, хоч і бліді, здавалося, випромінювали тепло, а у великих темних очах світилась лагідна задума. Але чоловіки дивилися на її уста, що ледь усміхалися, запитуючи й відповідаючи; уста були м'які, чутливі й прегарні; здавалося, вони видихають тепло й пахощі — тепло й пахощі квітки.

Відчуваючи на собі пильну увагу, заручені спочатку не помічали тієї непорушної богині. Перший угледів її Босіні й спитав, хто вона така.

Джун підвела свого нареченого до стрункої жінки.

— Айріні — моя найближча приятелька, — сказала вона. — Прошу, будьте й ви друзями.

Наказ маленької леді примусив усіх трьох усміхнутися, і тієї миті позаду стрункої жінки з'явився нечутно Сомс Форсайт — її чоловік — і сказав:

— То познайом і мене!

Коли вони вдвох бували на людях, він рідко відходив від дружини, а якщо й залишав її, скоряючись вимогам світського етикету, то стежив за нею здаля очима, сповненими дивної тужливої тривоги.

Біля вікна його батько, Джеймс, і