Джордж Мартін - Гра престолів

і ще одному вихованцеві — Робертові Баратеону. Коли Навіжений Король Аерис II Таргарієн зажадав їхні голови, князь Соколиного Гнізда підняв на бунт корогви під знаком місяця та сокола, щоб не видати на смерть тих, кого присягнувся захищати. А одного дня, п’ятнадцять років тому, другий батько став йому ще й братом. Вони з Недом тоді стояли поруч у септі Водоплину, одружуючись із двома сестрами — доньками князя Гостера Таллі.

— Джон… — мовив Нед. — Це певна звістка?

— Роберт написав листа власноруч і приклав свою печатку. Я зберегла його для тебе. Він пише, що князь Арин помер швидко — навіть маестер Пицель нічого не зміг зробити, тільки давав йому макове молоко, щоб Джон не мучився.

— Мабуть, краще така божа милість, аніж ніякої, — відповів Нед. Вона ясно бачила горе на його обличчі, та навіть у цю мить він спершу подумав про її почуття. — Твоя сестра з Джоновим хлопчиком… Що відомо про них?

— У листі сказано тільки, що вони здорові й повернулися до Соколиного Гнізда, — відповіла Кетлін. — Хай би краще поїхали до Водоплину. У Гнізді високо і самотньо, та й не її то домівка, а покійного чоловіка. Там їй кожен камінь нагадуватиме про князя Джона. Я ж знаю свою сестру: вона потребуватиме розради від родичів та друзів.

— Твій дядько служить у Долині, хіба ні? Пригадую, Джон поставив його Лицарем Брами.

Кетлін кивнула головою.

— Певно ж, дядько Брінден допоможе, якось підтримає її та хлопця, але…

— То поїдь до неї, — запропонував Нед. — Візьми дітей, хай вони там бігають, сміються і галасують. Її синові треба мати біля себе інших дітей, та й Лізу не слід лишати наодинці з її горем.

— Якби ж я могла, — відповіла Кетлін. — У листі є ще одна звістка. Король їде до Зимосічі шукати твоєї ради.

Недові знадобилася якась мить, щоб усвідомити її слова. А тоді сум зник з його очей.

— До нас їде Роберт?!

Коли вона кивнула, Недовим обличчям засяяла усмішка.

На жаль, Кетлін не могла поділити його радощів, бо чула замкові балачки про мертву вовчицю, про зламаний оленячий ріг у горлянці. Страх згорнувся в неї всередині кільцями, мов гаспид. Але вона примусила себе посміхнутися до чоловіка, якого кохала, і який не плекав жодної віри у знамення.

— Я знала, що ти зрадієш, — мовила вона. — Треба надіслати звістку на Стіну твоєму братові.

— Авжеж, — погодився він. — Бен захоче приїхати. Я скажу маестрові Лювину, хай вишле найшвидшого птаха.

Нед підвівся і допоміг їй стати на ноги.

— Ласка божа, скільки ж років минуло? Оце він згадав про нас нарешті? У листі написано, скільки з ним буде людей?

— Треба гадати, принаймні сотня панів та лицарів, їхня челядь, та ще стільки ж із половиною різного наброду. А ще приїдуть Серсея і діти.

— Заради них Роберт уповільнить крок, — мовив Нед. — То для нас добре. Матимемо більше часу наготуватися.

— Приїдуть також і королевини брати, — додала Кетлін.

На це Нед скривився. Вона добре знала, як мало любові плекали вони з ріднею королеви один до одного. Ланістери, господарі Кастерлі-на-Скелі, стали на Робертів бік запізно, коли перемога вже була певною, і Нед їм того не забув.

— Що ж поробиш… коли я не можу бачити Роберта без зграї Ланістерів на хвості, то нехай. Виходить, Роберт везе до нас трохи не половину свого двору.

— Де король, там і держава, — відповіла вона.

— Добре буде побачити дітей. Останнього разу найменший ще смоктав цицьку Ланістерихи. Скільки це йому вже, років зо п’ять?

— Принцові Томену сім років, — відповіла вона. — Він одного віку з Браном. Неде, прошу тебе, пильнуй язика. Ланістериха є нашою королевою. Кажуть, її марнославство зростає з кожним роком.

Нед стиснув їй руку.

— Мусимо влаштувати бенкет, неодмінно з піснярами, а ще ж Роберт і пополювати захоче. То я надішлю Джорі на південь з почесною вартою: хай зустріне їх на королівському гостинці й проводить до нас. Боги ласкаві, як ми їх усіх прогодуємо? Кажеш, він уже їде? От клята королівська порода, хай йому грець.

Даянерис I

Її брат тримав сукню на руках, щоб вона краще роздивилася.

— Бач, яка краса. Торкнися її. Ну ж бо! Помацай тканину.

Дані помацала. Тканина була така м’яка, що стікала між пальців, наче вода. Вона ніколи за життя не вдягала нічого м’якішого. Налякавшись, вона забрала руку.

— Це справді мені?

— Це дарунок від магістрата Іліріо, — мовив Візерис, посміхаючись. Сьогодні брат був у доброму гуморі. — Колір підкреслить твої волошкові очі. А ще ти матимеш золото, коштовне каміння, всілякі прикраси. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш виглядати принцесою!

«Принцесою» — подумала Дані. Вона давно забула, як це робиться, та хіба й знала колись?

— Чому він стільки усього дарує нам? — запитала вона. — Чого він хоче від нас?

Майже півроку вони жили в будинку магістрата, їли з його столу, за ними ходили його служники. Дані було тринадцять років, і у своєму віці вона вже розуміла, що такі дарунки мають свою ціну, а надто тут, у вільному місті Пентосі.

— Іліріо не дурний, — мовив Візерис. То був худий юнак з нервово-рухливими руками і дещо гарячковим поглядом світло-бузкових очей. — Магістрат знає, що я не забуду своїх друзів, коли всядуся на мій законний престол.

Дані не відповіла нічого. Магістрат Іліріо гендлював прянощами, коштовним камінням, драконовою кісткою, а заразом і всіляким дешевшим крамом. Казали, що він має друзів у всіх Дев’яти Вільних Містах і навіть далі: у Ваес Дотраку та казкових землях біля Нефритового моря. А ще казали, що немає в нього таких друзів, яких би він не продав з охотою, щойно дадуть належну ціну. Дані уважно дослухалася до балачок на вулицях, але вважала за краще не чіпати мрій брата, які він захоплено виплітав перед нею. Інакше він гнівався, а гнів його був жахливий. Візерис називав таке лихо «збудити дракона».

Брат повісив сукню біля дверей.

— Іліріо надішле служниць тебе скупати. Дивися мені, щоб змила з себе сморід стаєнь. Звичайних коней хал Дрого має безліч, але сьогодні торгуватиме собі кобилицю зовсім іншого штибу.

Він роздивився її прискіпливим оком.

— Досі горбишся. Ану стань прямо!

Руки брата