Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

Пакунок залишився біля пілотського крісла. Українець дістав ще одну, значно більшу коробку й обережно відкрив її. Всередині лежав новенький iPad 2.0 білого кольору. Радислав покрутив планшет у руках, але вмикати не став.

— Завтра День Валентина, — мовив він, ховаючи iPad назад у коробку. Метью, який під час розмови між капітаном і бортпровідницею невідривно телющився на головну панель, покосився на планшет. — Це для Оленки, старшої дочки.

— Ви часто даруєте на День Валентина презенти за тисячу баксів? — спитав другий пілот.

Українець хмикнув.

— Жодного разу. У неї 8 лютого був День народження. Так що я, вважай, вбиваю двох зайців одразу, — Радислав зазирнув у пакунок. Крім парфумів і планшета, Вероніка купила цукерки і кілька плиток швейцарського шоколаду. Постаралася. Чоловік вирішив, що завтра і цукерки, і шоколад візьме до аеропорту; він укотре уявив своїх дівчат, що вибігають назустріч з митної зони, і настрій миттєво покращився. — Як щодо тебе, Ме́те? Визначився з подарунком коханій?

Підлотне запитання, оскільки Радислав знав, що в Метью немає дівчини… Причина такого становища крилась не в педантичності чи зацикленості бельгійця на роботі. Мет Ріґґсон був пілотом і кожного дня, просто на роботі, зустрічав досхочу гарненьких дівчисьок, охочих закрутити інтрижку або ж завести серйозні стосунки. Причина самотності полягала в тому, що хлопець зростав без батька — Метью Ріґґсона виховувала матір, старомодна й сльозлива бельгійська матрона, — і до двадцяти трьох років, коли молодий пілот влаштувався на свою першу роботу в «JDP France»[15], навіть жив разом із матір’ю. Стенлі Ріґґсон, батько Ме́та, був ветераном Фолклендської війни 1982-го року — вісімдесятиденної колотнечі між Великою Британією та Аргентиною за Фолклендські острови в Атлантичному океані. Ріґґсон-старший служив матросом на есмінці «Шеффілд», котрий аргентинці потопили першим, тож війни, як такої, не бачив, що, втім, не заважало йому хизуватися участю в бойових діях і причетністю до перемоги Британії. Стенлі познайомився з Анною Бертін, молодою цибатою бельгійкою, у Лондоні, де вона навчалась у коледжі, наприкінці осені 1983-го. У 1985-му Стенлі та Анна одружились, а 1987-го з’явився на світ Метью. За місяць Ріґґсони переїхали до Бусваля, крихітного селища під Брюсселем, оскільки служба матросом на торпедованому «Шеффілді» виявилась найвизначнішим життєвим досягненням Стенлі Ріґґсона. Через три роки сімейний фундамент укрився тріщинами, а ще через рік, 1991-го, коли Мету виповнилось чотири, Стенлі Ріґґсон розлучився з Анною і звалив назад до Британії. Відтоді малий Метью цілком і повністю перейшов під опіку матері. Хлопчик ріс розумним, чепурним і чемним, але… трохи зацькованим. У віці п’ятнадцяти років Метью Ріґґсон заледве не втрачав свідомість, коли до нього зверталася симпатична дівчина. Ще одним наслідком материного виховання (чи то пак, материної пропаганди) стала нелюбов до батька. Коли 2009-го Стенлі Ріґґсон помер уві сні від серцевої недостатності, Метью не поїхав до Британії на похорон.

Несподівано другий пілот вихилився із сидіння і витягнув з-за спинки крісла невеликий паперовий пакет, який Радислав раніше не помічав. У пакеті лежав акуратно згорнений триколірний, червоно-жовто-синій, шарф.

— Натуральний шовк, ручна робота, — гордо прокоментував Метью, розгортаючи шалик. Вишукана тканина зблискувала в невиразному світлі кабіни пілотів.

— Ого, — не стримав здивування Ротко. Навіть зважаючи на те, що українець не дуже тямив у жіночому шматті, він одразу збагнув, що бачить перед собою недешеву річ. — І кому це? — капітан повірити не міг, що в цибатого бельгійця завелась дівуля.

— Мамі.

— Матері?!

— Так, — Ріґґсон сховав шарф у пакет. — У мене завтра вихідний — лечу на день до Брюсселя.

— Ти проведеш День святого Валентина з матір’ю? — у голосі Радислава прозвучало недоречне презирство; він не хотів, але слова самі злетіли з уст.

Другий пілот глипнув на командира екіпажу і ствердно мотнув головою: мовляв, а що тут такого?

Радислав не знав усіх подробиць життєвої історії свого напарника, зате йому було достеменно відомо, що Метью виростав без таткового ременя і навіть після досягнення повноліття продовжував жити з матір’ю, що, безперечно, не могло не позначитись на характері хлопця. Попервах українець припускав, що молодий Ріґґсон — педик, і лише згодом усвідомив, що хлопець страшенно закомплексований. Через це ще під час навчання в Україні Ротко не раз грубувато глумився з підшефного стажера.

Те ж саме сталося цього разу. Зненацька Радиславу закортіло покепкували з другого пілота. Примружившись, чоловік почав:

— Ти бачив, як Вероніка дивиться на тебе?

На щоках бельгійця розпливлись рожеві плями, ластовиння проступило чіткіше.

— Ні, — коротко, не повертаючи голови, рубанув він. Було видно, що лише згадка про сексапільну стюардесу вивела хлопця з рівноваги.

— То зауваж це, — бездушно глузував Радислав. — Так і пожирає тебе поглядом, так і пожирає!

— Ми бачились усього три рази, і… їй же тридцять один рік! — кахикнувши, випалив Метью.

— То й що? Ти десь читав, що після тридцяти років жінки скисають чи, може, стають отруйними?

Другий пілот почервонів іще більше:

— Я не це мав на увазі.

— На твоєму місці під час наступного рейсу я б гарненько пожмакав цю мадемуазель у проході за кабіною, — насправді Ротко був зразковим сім’янином, просто у його трактуванні змісту поняття «зразковий сім’янин» не було передбачено заборони на обговорення салонних стюардес — хвороби, на яку слабують чимало пілотів, — подивився б, що там у неї під…

Метью не дав йому договорити:

— Капітане, ви — хтивий койот!

Українець поперхнувся. Хтивий койот!! Якби хтось з екіпажу почув викрик другого пілота, завтра вся компанія величала б Ротка новим прізвиськом. Радислав спробував надати обличчю суворого вигляду, але посмішка сама лізла на обличчя. І все ж таки цей бельгієць не такий довбень, яким здається на перший погляд! Ріґґсон вчасно вхопив, що з нього глузують, і жартома — й у той же час жорстко — пальнув у відповідь.

— Офіцере, що ви собі дозволяєте?! — стримуючи усміх, підвищив голос українець.

Кутики губ Метью Ріґґсона ледь піднялись, і Радислав не зміг повірити власним очам: бельгієць посміхається! Він менше здивувався б, якби побачив усмішку на лиці мертвяка під час похорону.

— Оскільки ми закінчили передстартовий checklist… — другий пілот демонстративно торкнувся дротяного мікрофона, що тягнувся від навушника до лівого кутика губи. — Ви не проти, капітане, якщо я перейду до виконання своїх безпосередніх обов’язків?

— Валяй! — усе ще підсміюючись, махнув рукою Ротко і додав: — Ти безнадійний,