Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

хвилює кров, і в сутінках усе відразу якось губиться. Все ніби втрачає межі, на душі стає тривожно, аж серце завмирає. Я вмикаю світло і відразу ж почуваю себе безпечніше. На столі лежить жовта папка з віршами, надрукованими на машинці в трьох примірниках. Час од часу я посилаю по кілька таких примірників до газет. Газети або повертають їх, або зовсім не відповідають; тоді я друкую нові копії і посилаю знову. Лише тричі мені пощастило дещо опублікувати в міській щоденній газеті, та й то з допомогою Георґа, який знає її редактора відділу міського життя. Однак цього виявилось досить для того, щоб стати членом верденбрюкського клубу поетів, який раз на тиждень збирається в Едуарда Кноблоха, в його «Кімнаті древніх германців». Едуард недавно намагався виключити мене з клубу, мотивуючи це тим, що мій вчинок з абонементами аморальний, однак інші члени проголосували проти, заявивши, що я діяв цілком чесно, саме так, як багато вже років діють усі промисловці й весь діловий світ нашої любої батьківщини, — а крім того, мистецтво й мораль не мають між собою нічого спільного.

Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими — типовими спробами, які робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд — вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення й смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; сьогодні я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це набагато краще. Але що б з нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, аби відмовитися від того, що робиш? Де б ми всі були? Тому я й пишу далі, хоч дуже часто вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, яке зараз, оранжове, ніби яблуко, розкинулось над дахами і вулицями, заповненими фіолетовим сутінком.

Я спускаюсь сходами вниз повз темну контору і виходжу в сад. Двері у Кнопфів відчинені. В освітленій кімнаті, ніби в палаючій печері, сидять всі три Кнопфові дочки і шиють. Дзижчать машинки. Я зиркаю на вікно, що поряд з конторою. Воно не світиться. Ґеорґ уже кудись зник. Генрих теж, мабуть, шукає відради у своїй пивниці.

Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка і дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, на-півготовий лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.

Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він усівся на вершечку пам’ятника, якого Генрих продав за безцінь, і співає голосом надто сипним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, в якому чути то радість, то жаль, бере й мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня, котра для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, для черв’яків, що зараз виповзають із вогкої землі навколо пам’ятника, безумовно, є не чим іншим, як жахливим сигналом смерті від безжального дзьоба дрозда. Однак я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній і дивуюсь, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і бреду назад садом, повним нічних запахів, піднімаюсь сходами нагору, сідаю до піаніно, б’ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці, — але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини із арпеджіо, модних пісеньок, народних мотивів та уривків з «Кавалера троянд» і «Тристана», які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось не гукає:

— Гей, ти, навчися спершу грати як слід!

Я підводжусь і наближаюсь до вікна. В темряві зникає чиясь невиразна постать; незнайомець уже надто далеко, щоб шпурнути йому чимось у голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні в житті, і ніколи не вмів — завжди був занадто гарячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди щось ламалось, — однак хто взагалі може грати як слід, а якби й міг, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо підкорити його, кидає у воду? Переді мною часто зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?

III

Недільний ранок. На всіх церквах дзвонять дзвони, вечірнє марево розвіялось. Курс долара все ще стоїть на тридцяти шести тисячах, плин часу зупинився, тепло ще не розтопило прозорого кришталю неба, і все здається світлим і безмежно чистим. У такі хвилини віриться, що навіть убивцю можна простити, а добро й зло — це лиш пусі і слова.

Я повільно одягаюсь. Крізь відчинене вікно лине свіже, напоєне сонцем повітря. Під аркою воріт пролітають ластівки, виблискуючи сталлю. Моя кімната, як і контора під нею, має двоє вікон: одно на подвір’я, а друге на вулицю. Я на мить вихиляюсь із того, що виходить на подвір’я, і дивлюся в сад. Зненацька тишу порушує здавлений крик, ^потім чути хрип і стогін. Це Генрих Кроль, що спить у другому крилі. Його знову мучать кошмари. 1918 року на фронті його одного разу засипало землею, і навіть тепер, через п’ять років, йому ще іноді сниться це.

Я заварюю собі каву на спиртівці і доливаю в неї трохи вишнівки. Цього я навчився у Франції, а горілка в мене завжди є, незважаючи на інфляцію. Хоч моєї платні ніколи не вистачає на новий костюм — я просто не можу зібрати на нього грошей, надто швидко вони втрачають вартість, — однак на дрібниці