Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

навіть для тих, хто раніше пишався перед іншими посіданням такої довершеної вроди — цієї пички, цього незмінного знаку жіночої особи, цього алгебраїчного кореня, цієї константи досить, щоб чоловік, якого чекають великі справи і який закоханий у неї, не міг розпоряджатися жодним вільним вечором; бо він увесь свій час проводить за чесанням, аж поки вона засне, волосся коханої жінки або просто залишається поряд, аби у неї, щоб бути з нею чи щоб вона була з ним, чи зрештою, щоб вона не була з іншим..

«Ти певен, — спитав Робер, — що я можу, ні сіло ні впало, запропонувати цій жінці тридцять тисяч франків на передвиборну кампанію її чоловіка? Невже вона аж така безчесниця? Ну, тоді ти не даси маху, якщо скажеш, що вистачить трьох тисяч франків». — «Ні, прошу тебе, не ощаджуй на тому, що для мене таке важливе. Ти маєш зробити таку заяву, і в ній є зерно правди: «Цих тридцять тисяч франків на передвиборну кампанію дядька своєї нареченої дістав мій приятель від родича. Це подарунок з оказії його заручин. І він просив мене, щоб я вручив вам цю суму без відома Альбертини. Та тут Альбертина його кидає. Він ради не дасть, що йому робити. Якщо він з нею не одружиться, йому доведеться вернути ці тридцять тисяч. А в разі одруження їй, принаймні задля годиться, треба негайно повернутися, бо її тривала відсутність справить надто невигідне враження. По-твоєму, я все це вигадав?» — «Та ні», — відповідав мені Сен-Лу, здобрівши, а, може, здогадуючись, що околичності часто бувають химернішими, ніж це здається. Зрештою, не було нічого неймовірного в тому, що ця історія з тридцятьма тисячами мала, як він сам сказав, велике зерно правди. Все це було можливе, але неправдиве, і власне це зерно правди і було брехнею. Робер і я брехали одне одному, як і в усіх розмовах, коли один приятель щиро прагне допомогти другому, якого посіло безнадійне кохання. Приятель-порадник, підпора, утішник може побиватися над його горем, але він не потрапить відчути горе, і чим ближчий приятель, тим більше він бреше. А той другий признається, якої допомоги він потребує, але теж — із метою її добитися — багато чого приховує. І щасливий із цих двох той, хто бере на себе всі клопоти, хто мандрує, хто виконує доручення, але не страждає. Я був зараз тим, ким був Робер у Донсьєрі, коли гадав, що Рахиль його кинула. «Гаразд, хай буде по-твоєму. Якщо мене буде зневажено, я стерплю це ради тебе. Зрештою, хоча мені ця погано замаскована оборудка не до вподоби, але я добре знаю, що в нашому світі є княгині, та ще й неабиякі святениці, які за тридцять тисяч франків ладні піти на гірше, ніж намовити сестриницю не сидіти в Турені. Нарешті, я подвійно радий тобі прислужитися, бо мені необхідно з тобою зустрічатися. Хіба ми не будемо сходитися ще частіше, як я женюся? Хіба мій дім не стане тоді трохи й твоїм?..» Він затнувся, мабуть, подумавши, що як я й женюся, то Альбертина не зможе підтримувати дуже близьких стосунків із його дружиною. Аж це мені пригадалося, що розповідали Камбремери про його гадане одруження з донькою принца Ґермантського.

Заглянувши до розкладу, Робер побачив, що може вирушити тільки ввечері. «Ліжко панни Альбертини з кабінету винести?» — спитала мене Франсуаза. «Навпаки, воно має бути послане», — відповів я. Я сподівався, що вона не сьогодні-завтра повернеться. Мені не хотілося, щоб у Франсуази щодо цього закралися якісь сумніви. Виїзд Альбертини мав виглядати як домовленість між нами, з якої зовсім не випливало, що вона розлюбила мене. Проте Франсуаза глянула на мене не те що з недовірою, а, принаймні, з сумнівом. Вона теж мала свої дві гіпотези. Ніздрі її тріпотіли, вона винюхувала сварку, напевне, передчувала її віддавна. Якщо вона й не мала цілковитої певности, то, може, лиш тому, що, так само як я, боялася остаточно переконатися в тім, що її найбільше б потішило. Тепер увесь тягар цієї справи висів уже не на мені, а на Сен-Лу. З радости мені аж розвиднілося, адже я ухвалив рішення і міг похвалитися: «Я відповів ударом на удар».

Сен-Лу, мабуть, ледве встиг сісти до потяга, як у передпокої я спіткав Блока. Я не чув його дзвінка і мусив присвятити йому якийсь час. Недавно він бачив мене у товаристві Альбер-тини (він знав її з Бальбека), коли вона була в злому гуморі. «Я обідав із паном Бонтаном, — сказав мені Блок, — і оскільки маю на нього певний вплив, то сказав йому, що мене вражає збайдужіння до тебе його сестриниці і що він повинен уставити їй ума». Я задихнувся зпересердя, бо ті прохання й уболівання підривали всі Роберові зусилля й принижували мене в Альбертининих очах. Назверх усього Франсуаза була в передпокої і все чула. Я засипав Блока докорами, додаючи, що зовсім не просив його про цю послугу і що, зрештою, все це вигадки. Блок увесь час усміхався, не стільки з радости, скільки зі збентеження, що наплював мені в душу. Сміючись, він дивувався, що накликав на себе такі громи. Може, він так чинив, аби применшити в моїх очах вагу свого нескромного вчинку, може, тому, що був підлий і жив веселим і ледачим життям, купаючись у брехні, наче медуза у морській воді, а може, тому, що був із десятка людей, нездатних улізти в шкуру інших і через те несвідомих, скільки зла можуть принести ‘їхні слова, кинуті випадково. Ледве я встиг спровадити його, так і не знайшовши жодної ради на те, що він мені накоїв, аж це знову бренькнув дзвінок, і Франсуаза вручила мені повістку з поліції. Батьки дівчинки, яку я приводив до себе, хотіли оскаржити мене за те, що я звів недолітку. Бувають у житті такі хвилини, коли деяка подобизна прекрасного постає з многости клопотів, які опосідають нас, обплутують, наче ваґнерівські мотиви, а також із ясного нам образу, коли події нашого життя не сходяться всі до купи, як відбитки в убогому люстерку, яке наставляє перед образом розум, даючи йому назву прийдешности, але ці відбитки існують зокола і насуваються ґвалтовно, як хтось, хто хоче злапати нас на гарячому. Кожний окремий випадок трансформується, залежно від того, збільшує його в наших очах невдача, чи, навпаки, зменшує одержане нами вдоволення. Проте нещастя рідко заходить одне. Почуття, викликані кожним із них, стикаються між собою, і