Стівен Кінг - Коли впаде темрява

Спершу два нижні рядки він зовсім не зміг прочитати; спершу ті два нижні рядки здалися йому просто безглуздими символами, либонь тому, що його розум, який це бажав йняти цьому всьому віри, не міг знайти незагрозливого тлумачення. Тож він знову обернувся до залізничних рейок і не вельми здивувався, побачивши, що вони більше не блищать у місячному сяйві; тепер сталеві рейки були іржавими й між шпалами росли бур’яни. Коли він обернувся знову, станція перетворилася на покинуту руїну з забитими дошками вікнами і дахом майже без ґонту. Напис СТОЯНКА ТАКСІ ЗАБОРОНЕНА зник з потрісканого, подовбаного ямами асфальту. Він ще міг бачити слова ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я на довгій стіні будівлі, але літери тепер були примарними. «Точно як ми», — подумав він.

— Далі, — промовила Вілла, Вілла, яка мала власні уявлення про речі, Вілла, яка вміла бачити те, що просто перед її очима, і хотіла цього ж від нього, навіть якщо бачити це було боляче. — Це твій останній іспит. Прочитай два нижні рядки, і тоді ми зможемо повернутися до того шоу в придорожному барі.

Він зітхнув.

— Тут написано ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ — а тоді: ЛІКВІДАЦІЮ БУДІВЛІ ЗАПЛАНОВАНО НА ЧЕРВЕНЬ 2007.

— Ти здав іспит на відмінно. Давай тепер підемо, подивимося, чи схоче хтось піти з нами до міста послухати «Дірейлерз». Я поясню Палмеру наші вигоди — сигарет ми купити не можемо, натомість такі, як ми, люди можуть не платити за вхід.

От тільки ніхто йти до міста не захотів.

— Що це вона верзе, нібито ми мертві? Навіщо вона говорить нам такі жахливі речі? — спитала Рут Палмер у Девіда, і що найбільше його вбило (якщо доречно так висловитися) — це не докір у її голосі, а вираз її очей перед тим, як вона сховала лице на плечі одягнутого у вельветовий піджак Генрі. Бо вона теж усе розуміла.

— Рут, — промовив він. — Я кажу це не для того, щоб вас бентежити…

— Тоді перестань! — схлипнула вона здушеним голосом.

Девід бачив, що всі тут, окрім Гелен Палмер, дивляться на нього вороже й сердито. Гелен кивала й бурмотіла, стоячи між своїм чоловіком та дружиною Райнгарта, можливо, її ім’я було Саллі. Вони тупцяли під флуоресцентними світильниками… але він кліпнув очима й ліхтарі пропали. І занехаяні пасажири виявилися лише примарними фігурами в пасмах місячного світла, що якось прослизало крізь забиті дошками вікна. Дендери не сиділи на лаві; вони сиділи на запилюженій долівці біля невеличкої купки слоїчків, у які фасують крек, — отже, виходило, що кокаїн теж якось зумів прослизнути сюди, і країну Джона Форда, — а на стіні, неподалік від того кута, де бурмотіла зіщулена Гелен Палмер, виднілася темна пляма. Годі Девід моргнув знову, і флуоресцентні світильники повернулися. Повернувся й великий годинник, затуливши собою пляму на стіні.

— Гадаю, тобі краще піти звідси, Девіде, — промовив Генрі Лсндер.

— Послухайте хвильку, Генрі, — звернулася до нього Вілла.

Генрі перевів погляд на неї, і Девіду не важко було прочитати всю ту зневагу, яку демонстрував той погляд. Вся та симпатія, що її Генрі мав колись до Вілли Стюарт, тепер зникла.

— Я не бажаю слухати, — сказав Генрі. — Ти дратуєш мою дружину.

— Еге ж, — додав свій голос молодий товстун у кашкеті бейсбольної команди «Сіетл Марінерз».

Девід пригадав, що того звуть, здається, О’Кейсі. У кожному разі якось по-ірландськи, з апострофом.

— Прикуси свого язичка, бейбі!

Вілла нахилилася до Генрі, але той трохи відсторонився так, ніби в неї тхнуло з рота.

— Єдине, чому я дозволила Девіду притягнути мене сюди знову, це те, що цю місцину невдовзі почнуть розчищати! Генрі, ви знаєте, що таке бульдозер? Не маю сумнівів, що у вас вистачає розуму, щоб осягнути цю перспективу

— Примусь її замовчати! — схлипнула Рут придушеним голосом.

Вілла нахилилася ще ближче, очі палали на її гарненькому обличчі.

— А коли бульдозер зробить свою роботу і вантажівки відвезуть геть сміття, що було цією залізничною станцією — цим старим вокзалом, — де ви подінетеся?

— Дай нам спокій, прошу, — промовив Генрі.

— Генрі, як казала одна хористка: «Хоч маєте кредит, та він не високо стоїть».

Урсула Девіс, яка від самого початку недолюблювала Віллу, ступила вперед, виставивши щелепу.

— Пензлюй звідси, ти, паскудна курво.

Вілла різко обернулась.

— Так що, ніхто з вас цього не второпав? Ви мертві, ми всі тут мертві, і чим довше ви залишатиметеся на одному місці, тим важче буде піти десь інде!

— Вона має рацію, — підтакнув Девід.

— Атож, якби вона сказала, що місяць зроблений з сиру, ти додав би, що саме з сиру проволоне, — сказала Урсула, висока, напрочуд гарна жінка років сорока. — Вибач мені мою французьку, але вона так засцяла тобі очі, що це вже навіть не смішно.

Дадлі знову видав свою віслюче іржання, а дружина Райнгарта засопіла.

— Ви дратуєте пасажирів, ви, обоє, — це вступив Ратнер, невеличкий на зріст залізничник з винуватим обличчям. Він дуже рідко щось промовляв. Девід кліпнув, станція знову на мить запала в темряву, помережану місячними променями, І він побачив, що в Ратнера нема половини голови. Решта його обличчя вигоріла на чорне.

— Вони зруйнують цю станцію, і тоді вам нікуди буде подітися! — схлипнула Вілла. — Просто нікуди… до дідька! — вона витерла люті сльози собі зі щік обома кулаками. — Чому ви не підете з нами до міста? Ми вас проведемо. Там принаймні і люди… і світло… і музика.

— Мамуню, я хочу послухати музику, — промовила Паммі Андрісон.

— Цить, — вгамувала її мати.

— Якби ми були мертвими, ми б про це знали, — сказав Біґґерз.

— От він і підловив тебе, синку, — підморгнув Дадлі Девідові. — Що з нами трапилося? Як це ми стали мертві?

— Я… я не знаю, — промимрив Девід. Він глянув на Віллу. Вілла знизала плечима і похитала головою.

— Бачите? — сказав Ратнер. — Просто наш поїзд зійшов і рейок. Таке трапляється… я хотів сказати часто, але це зовсім не так, навіть тут, де залізничні колії потребують значного ремонту, однак таке буває іноді, на деяких роз’їздах.

— Ми упали, — промовила Паммі Андрісон. Девід подивився на неї, по-справжньому подивився, і на мить побачив труп, обгорілу лисину і зогниле лахміття платтячка. — Котивися, котивися, котивися. А тоді…

Вона видала горлом гримливе гуркотіння, склала докупи мої замурзані рученята, а відтак різко їх розвела: на дитячій мові жестів так показують вибух.

Схоже, вона хотіла сказати ще щось, та перш ніж встигла це робити, мати раптом ляснула її по щоці з такою силою, що дівчинка аж зуби вишкірила і