Люба Клименко - Великий секс у Малих Підгуляївцях

і квашена капусточка, в яку кончив Черепок, і тушена капуста, зроблена з тої капусти, в яку кончив той же Черепок, з м’ясцем сексувальної Маньки, і каклєтки з тої ж таки льошки Маньки, і маса усякої класної хаваніни, пропитаної вкусом сексу, алкоголя і сперми.

Баба Халимониха, неначе все-чисто знала, затягла сороміцької:

Ой дід капусту січе,

А у баби з пиздки юшка тече,

Дід ту юшечку збирає

Та в капустку зливає.

Бодай того мороза трясця —

Одморозив дружкові яйця,

Завернув у хустку

Та вкинув у капустку,

А капустка тлуста —

Зліпаються дружкам уста.

Народ немов здурів. Після другої чарки начали біситься, як після сто другої. Сороміцьких пісень начали співать, даже не співать, а горлать, коли не положено, зовсім не по плану — не після першої бранної ночі, а зразу.

Першим затянув батяня (і де він того навчився?):

Го-цуп-цупа

Нижче пупа,

Як добудем —

Їбать будем!

«Дуже мило!» — сказала кума і собі затягла:

Як була я, тринди-ринди,

Приподобницею,

Повісила шанду-манду

Над віконницею,

Нехай висить, нехай знає,

Нехай хлопців не приймає.

А потім кум Микола:

Ой летів лазур

Попід небеса,

Роздер матню —

Висить ковбаса…

А тоді й дядько Микола:

Гоца перха,

Пизда зверха.

Хуй на споді

Кричить «Годі!»

Хлопці, побачивши, що старики «розійшлися», начали й собі шуткувать:

Старша дружка Явдошка —

Головка, як кружка,

А третя цицата,

А четверта черевата,

П’ята — як барило,

Й носа розсадило.

Тоді включилися мої Свєтки:

Були мої ятрівочки,

Положили хуя у ночовочки,

Поставили й у запічку:

«Тут лежи, наш батечку!»

Та посадили пизду на полицю,

Аж хуй на полицю

Та витріщив очиці

На молодиї молодиці.

А на чоловіків і не поглядає,

Бо в чоловіків пиздочок немає.

Архіологи сиділи з роззявленими ротами і відвислими челюстями, ще й гикали. Такого вони нікада не чули.

Три Свєтки побачили своїх растєряних кавалерів, переморгнулися і, мов по команді, розчепили їм ширіньки. Це ж були не хто-небудь, а розгуляївські дівчата!

Архіологи обалдєлі. Вони сиділи нєдвіжимо, як єгипетські схвінкси, і кліпали очима. Але скоро проворні ручки трьох Свєток зробили своє діло. Архіологи сперва закотили очі під лоба, пітом начали ковтати слину, потім часто-часто дихати, а послі покрасніли і, мов по команді, превратились у вичавлені лимони.

Я, чесно говоря, заторчала. Ну Свєтки, ну стєрви, просто віртуозки свого діла!

Жалко, шо цього спектаколя ніхто, окромя мене, не замітив. Бо ми з дружками — Свєтками і боярами-архіологами сиділи в один ряд. А Мумріков, блін, — як чурбан. Сидів і наслаждався сєльським сороміцьким фольклором, наставивши приготовлений заранєє діктохвон.

Мені ж було не до хвольклору. Я хотіла! Я вся ізмучилася, ізтомилася. Я хотіла нормального мужика!

А мій мужик тим врем’ям наглогався, як льошка Манька. І йому явно було не до сєкса. Я од горя й сама напилася і заснула прямо на свайбеному столі.

Не памнятаю, скіко я спала. Знаю, шо розбудили мене свашки, шоб готовить до «комори». Так колись називався звичай першої брачної ночі.

Як вели мене свашки в комору, то співали:

Викотили, викотили

Смоляную бочку,

Висватали, висватали

В пана-свата дочку,

Та постелем куль-куль,

Та застромим хуй, хуй!

Ця пісенька мене ободрила. Я була не протів такого коньця моєї свайби.

Привели нас свашки до клуні, постелили нам на житніх снопах постелю і пішли геть — ожидать результатів потєрі моєї дєвственності.

Ви вже догадалісь, дівчонки, шо з усього того вийшло? Великий пшик. Мумріков улігся на постелю й захропів. Я от отчаянія заверещала: «А-а-а!»

І добре зробила, бо потім свашки, які підслуховували під клунею, доказували Мумрікову, що чули, як я закричала од болі.

Сиділа я над Мумріковим, сиділа, а потім і рішила: піду і пересплю з Брігадіром. На зло.

Вилізла я через задні дверцята і тихцем, городами прокралася до Брігадіра в двір. Моє серце калатало, як несамовите. Я хотіла Пашку-брігадіра так, як ше нікада нікого не хотіла. Я просто жаждала його. Я просто умірала от вождєлєнія. Од прєдчуствія любві. Од страсті. Од іскушенія. Вобшем, од всього такого.

Я вже прєдвкушала, як буду тонуть в любовних утєхах. Я вдихала на повні ноздрі вохздух, бажаючи вловити запах його тіла. О, як пахло його тіло! Одурєнно! Воно пахло серпневим сонцем, стиглим житом, гарячою жирною землицею, воно пахло мущиною, настоящим мущиною, класним йобарем і надьожним другом!

Отак я думала, прокрадаючись через чужі городи, перелазячи через чужі плоти і паркани, тікаючи від чужих собак.

Підкралася я до двору свого желанного Брігадіра, як почула шось неладне. Я спинилася, шоб перевести дух і почула странне чавкання. Напрягши свої соколині глаза, узріла — о, Боже мій!

— Брігадір стояв з учителькою Раїсою Степанівною і порав її!

А дєвочка Рая

Йобнулась з сарая.

Який тебе хрін заньос

Туди, дорогая?..

— затягнула я на повний голос і пішла геть з того окаянного мєста.

Я чуть не вирвала од отвращенія. Але не вирвала. Бо побідила моя обіда. На Пашку, на Мумрікова, на себе і на весь світ!

Я хотіла убицця, втопицця, шоб вони всі ридали на моїх похоронах і жаліли за мною!

Я бігла, не знаючи куди. Наконєц я так задихалася, шо впала без сил на землю і дала волю своїм сльозам. Я ридала, не стидаючись. А чого його стидацця? Я — нещасна, покинута жінка, нікому не нужна, ніким не вострєбована!

От лежу я, лежу і голошу:

— Ото така моя свайба! Ото така моя судьба!

Аж вдруг чую коло себе якесь шарудіння. Оглянулася, прислухалася — і дєствітєльно, рядом шось ворушицця. Я, чесно говоря, єлі не всралася. Не фатало мені ше вляпатися в якусь історію. Я завмерла, задержала подих.

— Шо тут за корова реве? — почулося.

Я мовчу, як Зоя Космодем’янська.

— Хто тут? — ше раз почувся мужеський голос.

— Це я — Галя Сливка, — жалобно пронявчала я.

Дивлюсь: якийсь мужик, странно одітий — в якомусь лискучому шльомі і лискучих латах.

— А ти ж хто? — питаю я його.

— Я начальник варти царя Осрісіса.

— Ага, ясно, — одмовила я, хотя мені зовсім нічого не було ясно. — А яким царством керує ваш, звиняйте, Осрісіс?

— Як «яким»? Певно, скіфським!

— Ага, ясно, — знову сказала я, знову нічого не пойнявши. — А шо ти тут робиш?

— Шукаю одну людину, — сумно сказав він. — Безнадійна справа. Але я мушу показати цареві, що я шукаю. Бо він чекає її.

— Ага,