Корнелія Функе - Чорнильна смерть

ніж Меґі, і обидва були не старші від Фарида. Звісно, що ні. Якби були старші, то пішли б із Козимо й давно б уже загинули. Але сьогодні вранці ця думка, мабуть, анітрохи не тішить їх. Їхні трупи можна буде бачити навіть з Омбри як повчальний приклад для всіх, кого голод спокушає поласитись на дичину, та Миршавців ніс не почує їхнього смороду.

Може, на шибениці вмирають так швидко, що білі жінки не встигають прийти? Фарид мимоволі схопився за спину, за місце, куди зайшов Бастин ніж. До нього вони теж не приходили, еге ж? Він не пам’ятає. Не пам’ятає й болю, а тільки бачить обличчя Меґі, коли він знову отямився, і пригадує, як повернувся й побачив простерте тіло Вогнерукого…

— А чому б тобі просто не написати, щоб вони забрали мене замість нього? — запитав він Орфея, але той тільки розреготався:

— Тебе? Невже ти віриш, ніби білі жінки обміняють Вогнехідця на такого забіглого злодія, як ти? Ні, маємо запропонувати їм якусь жирнішу приманку.

Торба, набита сріблом, ударилась об Орфеєве сідло, коли він підострожив свого коня, а Осова голова так почервоніла від напруги, що здавалося, ніби от-от лусне на м’ясистій шиї.

«Клятий Сироголовий! Так, Меґі, напевне, прожене його геть, — думав Фарид, б’ючи п’ятами віслюка по ребрах. — Краще тепер, ніж пізніше. Але хто тоді писатиме їй слова? І хто, крім Орфея, може повернути Вогнерукого з того світу?»

— Він не повернеться ніколи! — прошепотів сам собі Фарид. — Вогнерукий мертвий, Фариде. Мертвий. Ну то й що? Що це означає в цьому світі? Я ж повернувся.

Якби ж він міг пригадати, якою дорогою.

Чорнильний одяг

Мені здалося, ніби вірив я учора,

Мовляв, під шкірою я свічуся незмінно.

Розріж мене — й засяю я нетлінно.

Але сьогодні вже мене спіткало горе:

Я впав, побивсь — і кров тече з коліна.

Біллі Колінз. Коли тобі десять

Ранок розбудив Меґі блідим світлом, що впало їй на обличчя, і таким холодним повітрям, яким вона ще ніколи не дихала. Навпроти її вікна феї щебетали, мов пташки, які навчилися розмовляти, а десь кричала сойка — якщо то була сойка. Здоровань так оманливо наслідував кожну пташку, що здавалося, ніби вона звила собі гніздо в його широких грудях і співає там. І всі пташки відповідали йому: жайворонки, пересмішники, дятли, солов’ї і Ґеконові приручені ворони.

Мо теж уже прокинувся. Меґі почула за вікном його голос, а потім і материн. Може, нарешті прийшов Фарид? Дівчина мерщій підвелася з солом’яного матраца, на якому спала (цікаво, як воно — спати в ліжку? Меґі вже майже не пригадувала), і підбігла до вікна. Вона вже кілька днів чекає Фарида. Він обіцяв прийти. Але на подвір’ї стояли тільки її батько-мати і Здоровань, що усміхнувся, побачивши її у вікні.

Мо допоміг Резі осідлати одного з коней, що вже чекали у стайні, коли розбійники повернулися. Коні були такі гарні, що безперечно належали колись котромусь зі шляхетних Миршавцевих приятелів, але Меґі не хотіла надто зосереджуватися на тому, як вони потрапили до рук розбійників, так само як і багато інших речей, які забезпечував їм Чорний Принц. Вона любила Чорного Принца, Батиста і Здорованя, але дехто з інших розбійників змушував її здригатися, скажімо, Хапало і Ґекон, дарма що це були ті самі люди, які врятували її та її батька-матір від Змієголова.

— Меґі, розбійники — це розбійники, — часто приказував Фарид. — Принц робить усе, що робить, задля інших людей, але дехто з його ватаги прагне тільки напхати собі кишені, не гаруючи задля цього в полі або в майстерні.

Ох, Фариде… Меґі так скучила за ним, що аж соромилася цього почуття.

Мати була бліда. Останнім часом Резі не раз ставало недобре. Мабуть, тому вона зібралася їхати до Роксани. Ніхто не тямив дати кращої поради, ніж вдова Вогнерукого, крім, можливо, Болотяника, але йому не дуже добре велося після смерті Вогнерукого, надто коли почув, що Змієголов спалив на іншому краї хащі притулок для недужих, яким він керував багато років. Ніхто не знав, що сталося з Беллою й рештою цілительок.

Коли Меґі вийшла надвір, повз неї прошаруділа миша, рогата, як і куниця Вогнерукого, а одна фея метнулася і схопила Меґі за коси, але дівчина вже навчилася проганяти тих набридливих істот. Що холодніше ставало, то рідше покидали феї свої гнізда, проте завжди шукали людського волосся.

— Ніщо їх так не гріє, — завжди приказував Батист. — Крім ведмежого хутра. Але діставати його небезпечно.

Ранок був такий холодний, що Меґі, мерзнучи, поляскувала себе по тілу. Одяг, який дали їм розбійники, й наполовину не грів так добре, як светр, який вона надягала на себе в такі дні в іншому світі, і дівчина майже з тугою подумала про теплі шкарпетки, що чекали на неї в шафах Елінор.

Коли донька підійшла до Мо, він обернувся й засміявся. Батько видавався втомленим, але щасливим. Спав він мало. Часто до пізньої ночі працював у своїй тимчасовій майстерні — тими нечисленними інструментами, якими забезпечив його Феноліо. І раз по раз ходив у ліс, сам або з Принцом. Він думав, що Меґі не знає про це, але вона вже кілька разів, коли, не мігши заснути, стояла коло вікна й чекала Фарида, бачила, як розбійники забирали його. Вони гукали Мо криком сойки. Меґі чула його майже щоночі.

— Тобі вже краще? — занепокоєно подивилась вона на матір. — Може, це від грибів, які ми зібрали кілька днів тому?

— Ні, безперечно, ні, — глянула Реза на Мо й усміхнулася. — Роксана напевне знає якусь траву від цього. Хочеш поїхати зі мною? Може, й Бріана там. Вона ж не щодня працює в Орфея.

Бріана. Чого вона має хотіти її бачити? Через те, що вони майже однолітки? Після смерті Козимо Бридка прогнала Бріану, то було запізніле покарання за те, що дівчина віддавала перевагу товариству її чоловіка, а не спілкуванню з нею. Тоді Бріана допомагала Роксані працювати в полі, а тепер служить в Орфея. Так само, як і Фарид. Орфей мав тим часом уже з півдесятка служниць, і Фарид глузував, мовляв, Сироголовий тепер не розчісує сам навіть ті кілька волосин, які ще ростуть на голові. Орфей наймав тільки гарних дівчат, а Бріана була вродлива напрочуд, така вродлива, що Меґі в її присутності почувалась як качка поряд із лебедем. Ще гіршим було те, що Бріана була донькою Вогнерукого.

— Ну то й що? Я ні