Саллі Грін - Напівдикий

землю біля котеджу. Кірен якийсь час дивиться на неї, а тоді закидає сокиру собі на плече і вибирає наступну колоду. І знову починає рубати.

Ніж і досі в адоїй руці.

Я можу його зараз убити. Десять секунд — і він мертвий. І я хочу, щоб він помер. Я певен цього. Та я ще ніколи й нікого так не вбивав: щоб потім міг просто піти собі геть. І якщо я його вб’ю, то точно змушений буду покинути цю долину. Але Габріель може спробувати дістатися назад до печери, а сюди через мене збіжиться ще більше Ловців… Я знаю, що Габріель мертвий, та все одно не годен у це повірити. Його вбили Ловці: Габріеля — одного з найдивовижніших, найчесніших, найчуйніших людей. А ось тут переді мною стоїть і рубає дрова живий та неушкоджений, один із найменш дивовижних і один із найжорстокіших людей. Кірен заслуговує на смерть. Без нього на цій планеті буде набагато краще.

Кірен замахується сокирою, а я підкрадаюся до нього ззаду. Я можу вбити його, він і слова не встигне мовити. Він уразливий: сокира йому не допоможе, якщо я буду спритний і застромлю ножа йому прямо в шию.

Я хочу, щоб він помер.

Але, але, але…

Я не можу його вбити саме так. Хочу його вбити, але не мимохідь, не так, як мусив би це зробити зараз. Хочу, щоб він бачив, як я його вбиваю, і знав, що це я забираю в нього найдорожче — забираю його життя.

Чи я просто шукаю собі виправдання? Не маю певності?

І не відчуваю у собі свого звіра, свого адреналіну, немовби він не хоче брати в цьому участь.

І знову зі скрипом відчиняються двері котеджу. Чорт! Прямо переді мною з’являється Ловець, який ступає на траву. Він чухає собі потилицю і дивиться, ще й далі напівсонний, собі під ноги.

Я швидко відходжу назад. Затамовую дихання, біжучи вгору схилом до заростів дерев, і аж там зупиняюся, прислухаючись.

Чути, як і далі рубають дрова.

Тоді перестають, і я чую віддалені голоси: Кіренової партнерки, а тоді й самого Кірена, але мені важко розрізнити, про що йде мова.

Тиша.

І знову рубання дров.

На цьому все для мене скінчилося.

Я біжу.

То ти не помер, чи шо?

Я збираюся піти з цієї долини. Піти й ніколи більше сюди не повертатися. Я мушу знайти Меркурію й обдумати новий план порятунку Анналізи, план, у якому не буде Габріеля. Але спочатку я вирушаю назад до печери. Мушу залишити там щось від себе на той випадок, якщо станеться чудо, й живий Габріель знайде одного дня туди шлях.

Дорогою назад я сідаю в траві й починаю мудрувати над знайденим там шматочком дерева. Вирізаю на ньому зображення маленького ножичка з дерев’яним держаком, подібного на той, яким я це вирізаю. Залишу різьблення у глибині печери, у тому закутку, де Габріель поклав бляшанку зі своїми листами, потім піду й ніколи вже туди не повернуся.

Під час різьби я згадую, як Габріель давав мені цього ножа.

Ми вже були два дні в Меркуріїному котеджі. Я тільки раз її зустрів, того дня, коли ми прибули, й відтоді був геть розгублений, не знаючи, чи допоможе вона мені з Даруванням. Отож ми з Габріелем гаяли час на прогулянки і плавання. Сьогодні ми ще вдосвіта залишили Меркуріїн котедж і рушили собі геть стрімкою ходою. Габріель крокує попереду, я йду слідом за ним. Він дуже швидкий попри своє фейнівське тіло. У нього довгі ноги: кожен його крок на третину довший за мій.

Ми дряпаємося вгору кам’янистим яром, і це мені непогано вдається. Я повторюю всі його рухи і роблю це дедалі краще, хоч у нього все виходить легко й без зусиль.

На одній з невеличких вершин він зупиняється й дивиться на мене. Його око вже загоїлося, проте на лівій брові видніється струп, і я думаю, що в нього там залишиться маленький шрам, згадка про те, як я напав на нього в нашій женевській квартирі. Він міг би осліпнути через мене.

Габріель простягає мені руку, я хапаюся за неї, щоб він допоміг мені ступити останній крок нагору. На цьому уступі мало місця, і ми стоїмо зовсім поруч.

Далекі від нас вершини вкриті снігом.

— Ти захекався, — каже Габріель.

— Ми ж високо. Тут розріджене повітря.

— Я щось не відчуваю цього.

Штурхаю його плечем.

— Не починай те, чого не зможеш закінчити, — штурхає він мене у відповідь.

За моєю спиною довгий і стрімкий укіс із гострими каменюками, а за Габріелем — невеличкий схил до трав’янистої галявини. Я штовхаю його, але легенько, тримаючи за куртку, щоб він не впав.

Він різко смикає передпліччям, вириваючись від мене, і штовхає мене у відповідь долонею. Я хапаюся за другий його рукав, намагаючись встояти на ногах, і обсипаю його прокльонами. Він шкіриться, мов ідіот, і ми починаємо штовхатися дедалі сильніше, аж поки я вивільняюся від нього, а тоді щосили штурхаю його обидвома руками в плечі, він починає падати спиною вниз, простягаючи до мене руки, з його збентеженого обличчя зникає посмішка. Я хапаю його, але занадто сильно нахиляюся і вже не можу втримати рівновагу, тож ми падаємо з кручі разом. Я притуляю його до себе й перевертаюся в повітрі, щоб упасти на землю спиною, тримаючи його на собі.

— Ой!

Я лежу на траві, під якою ховаються пласкі камінці, що боляче врізаються мені в спину.

Габріель скочується з мене й регоче.

Я лаюся на нього.

— Здається, я зламав собі ребро.

— Ой-ой, розстогнався. Ти весь час на щось нарікаєш.

— Нічого я не нарікаю. Я просто констатую факт. І якщо я вмію зцілювати, це не означає, що я не відчуваю болю.

— Я й не думав, що ти такий ніжний.

— Я? Ніжний?

— Ага, — він стає біля мене навколішки і тицяє в груди пальцем. — Ніжнесенький!

Зцілюю ребро, а тоді хапаю його руку, викручую її і жбурляю його на землю, сідаючи зверху.

Тепер я тицяю його в груди.

— Сам ти ніжнесенький.

— Ні, то ти в нас такий, але не переймайся. Це одна з тих речей, які мені в тобі подобаються.

Лаю його і підводжуся. Простягаю йому руку й допомагаю встати.

Ми знову спускаємося в ліс, переходимо потічок і дряпаємося на зарослу деревами гору, таку стрімку, що мусимо допомагати собі руками, щоб вилізти на неї. І хоч гора стрімка,