Стівен Кінг - Чорний дім

можна прочитати на обличчі цього дивного типа? Воно ніколи не було милим, а тепер шкіра сіра, глибоко запалі щоки. Добре помітні сині вени в’ються по сірій шкірі голови і роблять її рябою, схожою на яйце чайки. Товстий ніс має невеличкий горбочок, ледь викривлений вправо, що додає враження таємничості та лукавства. Зашкарублі губи вигнулись у тривожній посмішці — посмішці палія, що планує підпалити будинок, — її, швидше за все, можна назвати просто гримасою.

Це справжній американський відлюдник із внутрішніми протиріччями, створіння обшарпаних кімнат і дешевих обідів, безглуздих неохочих подорожей, колекціонер душевних ран і травм, які накопичував і плекав. Це шпигун власних думок. Справжнє ім’я Берні — Карл Бірстоун, і під цим ім’ям він від двадцяти п’яти до сорока шести років вів постійні розбої в Чикаґо, скоюючи мерзенні вчинки заради задоволення. Карл Бірстоун — це найбільша таємниця Берні. Він не може дозволити, щоб хтось дізнався про його минуле Я, що досі живе в ньому. Берні, як і Карл Бірстоун, відчуває насолоду від жахливих розваг і мерзенних утіх, але цю таємницю він змушений приховувати в темряві своєї душі.

Тож чи є це поясненням того диво-зцілення? Невже Карл Бірстоун знайшов спосіб виповзти через тріщину зомбізму Берні й узяв на себе контроль корабля, що тоне? Людська душа містить безмежну кількість кімнат: деякі з них величезні, деякі схожі на комірчини, деякі замкнені, деякі накопичують променисте світло. Ми нахиляємось до голови у венах, кривого носа, брів, схожих на дротяну щітку, дедалі глибше поринаємо в сморід, щоб роздивитися ці цікаві очі. Вони схожі на чорний неон, виблискують неначе місячне сяйво на мокрому березі річки. У цілому виражають нездійсненне щастя, проте зовсім не людське. Тут нічим не зарадиш.

Губи Берні рухаються, досі посміхаючись, якщо це можна назвати посмішкою; він щось шепоче. Що він каже?

…фони ховаються у своїх сакгифафлених ногах і пгимгужують оші, фони скихлять фіт шаху, мої пітні сахуплені тіти. Ні, ні, се не топоможе, ши не так? О, фони — твихуни, шудові, шудові твихуни. О, який кгаєвит: шутові твихуни на фоні фохню, як фони обертають, як фони обертають і горять, так-так, там є ого така яскгафа діга нафколо фипаленохо сліду.

Можливо, Карл Бірстоун щось і розповідає, проте з його белькотіння мало що зрозуміло. Давайте вирушимо в напрямку мертвого погляду Берні — сподіваємось, це дасть нам натяк на те, що так пожвавило старого. Збудження видно по тому, як його дрючок підняв простирадло. Здається, вони з Живчиком знаходяться в синхронному режимі, оскільки обоє в цілковитій готовності, проте в Живчика причиною того є вправність Ребекки Вілас — експерта дарувати задоволення, а збудження Берні — результат споглядання крізь вікно.

Краєвид із вікна навряд чи можна порівнювати з міс Вілас. Голова трохи підведена над подушкою, Чарльз Бернсайд захоплено дивиться і бачить невелику частину газону перед рядком кленів, що розпочинають широкі ліси. Трохи далі вежами бовваніють великі повні крони дубів, кілька беріз, схожих на запалені свічки. Висота дубів і різноманітність дерев свідчать про залишки великого лісу, який колись устеляв усю цю частину країни. Як і залишки усіх давніх лісів, ліси, що простягаються на північ і схід від Макстона, розповідають про глибоку таємничість настільки низьким голосом, що просто не можливо почути. Під їхньою зеленою завісою час та спокій поглинають кровопролиття і смерть; невидиме насильство шаленіє, постійно поглинається кожним аспектом мовчазних пейзажів, які ніколи не зупиняються, а повсякчас змінюються зі швидкістю неквапливого льодовика. Усипаний опуклий ґрунт покриває мільйони розкиданих кісток, шар за шаром; усе, що росте і цвіте, зрештою перетворюється на гниль. Світи крутяться у своїх межах, і великі систематичні всесвіти гуркочуть пліч-о-пліч, кожен з них, про те не відаючи, несе користь і катастрофу невіданим сусідам.

То Берні розглядає ці ліси? Його пожвавило те, що він у них бачить? Чи, можливо, він і досі спить? Та й узагалі, чиї це очі: Карла Бірстоуна чи Чарльза Бернсайда?

Берні шепоче:

— Лиси у сфоїг ногах, пасюки у сфоїг сгофанкаг, хієни вити вд базаннам їзти, ого, ага, це най-най білже садфоління, мої друзі, ще і ще мленькй тіти, йтуть, йтуть, йтуть ого, сакгифафленими нішками.

Давайте покинемо це місце, гаразд?

Віддаляємося від бридкого рота Берні — досить. Давайте пошукаємо свіже повітря і перенесемося через ліси на північ. Лиси у своїх норах, пацюки у своїх схованках можуть скиглити від голоду — це закономірності природи, але на увесь західний Вісконсин не знайдеться жодної голодної гієни. А втім, їм завжди притаманне бажання їсти. Але ніхто їм не співчуває. Потрібно мати серце, сповнене жалю, щоб поспівчувати створінню, яке увесь час скалиться до всіх і кожного, а тоді, вкравши їхні недоїдки, починає шкіритися й хихотіти. Ми піднімаємось просто через дах.

На схід від Макстона лісовий килим застеляє землю і простягається на милю чи дві до того, де вузька ґрунтова дорога звертає з Шосе-35, схожа на недбалий проділ на голові з густим волоссям. Ліси тягнуться ще приблизно на сотню ярдів, тоді поступаються тридцятирічному житловому району, який складається з двох вулиць. Баскетбольні кільця, дитячі майданчики на задвірках, три-і двоколісні велосипеди, інший транспорт біля скромних будинків вулицями Шуберт і Ґейл. Гучно рухаються транспортні засоби Фішера-Прайса. Діти, на яких уже чекають розваги, ще в ліжках, бачать уві сні солодку вату, цуценят, хоум-рани, далекі екскурсії та багато іншого; також сплять турботливі батьки, що безперечно стануть іще турботливішими після того, як прочитають статтю Венделла Ґріна на першій сторінці ранкового «Вісника».

Щось кидається нам в око — то вузька ґрунтова дорога, що звертає до лісу з 35-го шосе. Радше, стежина, ніж дорога, — здається, у її відокремленні переважає безкорисливість. Стежина петляє поміж дерев, а за три четверті милі уривається. Куди вона веде? З висоти пташиного польоту доріжка нагадує тьмяну лінію, проведену олівцем № 4 — треба мати гострий зір, як у орла, щоб її взагалі побачити, проте хтось доклав чималих зусиль, щоб прокласти її посеред лісу. Потрібно було зрізати й обрубати дерева, викорчувати пні. Для однієї людини це місяці важкої, напруженої роботи. Результат таких нелюдських зусиль — чудова можливість заховатися подалі від очей. Так, ми не встигли й оком змигнути, як уже загубили її з поля зору і змушені шукати знову. На думку спадають гноми та їхні таємничі копальні, шлях до дракона, що охороняє золото — скарб під пильною вартою, захищений магічним заклинанням. Копальні гномів, скарби драконів і магічні заклинання