Роман Олегович Пономаренко - Бойова група «Байєрсдорф»

твердження частково помилкове. Похорон відбувся 13 лютого 1944 року, тобто коли бойова група лише формувалась[54]. Як почесну варту для церемонії поховання були відібрані 45 стрільців (найбільш вишколені і на зріст не менше 160 сантиметрів) з 12-ї важкої кулеметної роти 30‑го добровольчого полку СС оберштурмфюрера СС Герберта Шнеллера, у якій служив Ярослав Овад (теж туди відібраний). Вони утворили «почесну роту» (Ehrenkompanie). Ввечері того самого дня губернатор Галичини Вехтер відвідав роту і привітав її командира Шнеллера з тим, що «почесна рота» показала себе дуже гідно. І лише після повернення до Гайделяґера цю роту включили до складу батальйону Бріштота[55].

Один з юних львівських волонтерів прибіг на станцію привітати вояків дивізії. На задньому плані стоїть українець у званні ваффен-обершарфюрер.

Разом з тим у Львові зафіксовано і кілька випадків дезертирства, головно з боку тих українських стрільців, які симпатизували ОУН-УПА. Це стало наслідком пропаганди ОУН, яка наприкінці 1943 — на початку 1944 року розпочала пропагандистську кампанію, закликаючи дивізійників до дезертирства[56]. Про один з таких випадків згадує Овад: стрілець Голіян з Винник, нібито щоб надати собі бойового вигляду перед відвідуванням родичів, позичив у свого командира відділення гвинтівку і разом з нею втік. «Особливо я вважав це тхірством, негідним постави вояка. Але що з тими партійними зробиш? Вони на те і є, щоби підступно вбити, вкрасти чи втекти, вони «вроджені партизани». Якби це було скероване тільки проти ворога, а не проти своїх» — підсумував Овад ставлення справжніх дивізійників до оунівців[57]. Як зауважив один із діячів УЦК Кость Паньківський, «акція ОУН за дезерцією в цій стадії показала, що наш національний організм був здоровий. Дезерція не переступила нормальної норми, яка є в усіх арміях»[58].

Після кількаденної зупинки у Львові мости відновили, і потяги з дивізійниками були спрямовані до Любачева, де їх чекали артилеристи. Перший потяг їхав дуже повільно, з багатьма зупинками, що дратувало вояків. Дорога зайняла приблизно два дні. На станції, за спогадами Овада, їх зустрічало «і інше військо, звичайна піхота, а також наша українська поліція в чорних одностроях і мазепинках». Вояки вишикувалися в лаву, після чого командир роти оберштурмфюрер СС Шнеллер звернувся до них із промовою. «Говорив про відвагу і тому подібне. Сказав, що це буде нашим бойовим хрещенням та побажав нам «вояцького щастя»«[59]. Після «урочистостей» вояки отримали призначення на квартири та були нагодовані: з ротного обозу («тросу») їм видали порції хліба та ковбаси, а з ротної кухні — гарячу страву.

Тут додамо, що в Любачів у цей час були перекинуті підрозділи української поліції з Білгораю і Тарнограду, і, найімовірніше, їх і побачив Овад.

За даними М. Логуша, другий потяг з іншими частинами бойової групи так і не зміг дістатися Любачева, бо партизани підірвали міст через річку Любачівка, десь за п'ять кілометрів на південь від міста. Ешелон зупинився, і воякам довелося вивантажуватися в полі. На щастя, розвідка знайшла для дивізійників недалеко брід через річку, тому частини бойової групи змогли форсувати водну перешкоду і пішим маршем зайшли у Любачів[60].

Про знищення партизанами мостів на Любачів згадував і Лев Стеткевич: «Перед самим Любачевом наш транспорт мусів затриматись, бо польські партизани висадили міст і підірвали рейки. Вони, мабуть, довідалися, що йде потяг. Хлопці вийшли з вагонів на свіже, морозне повітря. Перший раз за кілька місяців зустрічаємо наших, а головно дівчат, що працювали при направі моста і колії. Перед в залицяннях вів Пусьо Крушельницький. Почалось кидання снігу, а роботи не було. Кінець кінцем Бріштот вийшов і всіх розігнав»[61]. За спогадами Стеткевича, шлях було відновлено до вечора, і потяг таки дістався Любачева ввечері того самого дня. Важко сказати, яке з цих двох тверджень найбільш правдиве, бо обидва вони спираються на спогади ветеранів, через багато років після подій. Єдине, що достовірно відомо, це те, що частини бойової групи зосереджувалися в Любачеві більше ніж тиждень і прибували в місто окремо. Так, за спогадами Михайла Длябога, перші частини піхотних підрозділів бойової групи прибули в місто через чотири дні після артилеристів, тобто приблизно 22–23 лютого.

Таким чином, зосередження групи в Любачеві зайняло більше тижня — за цей час прибули всі транспорти з особовим складом, озброєнням та амуніцією, а підрозділи були зібрані разом та відмобілізовані. Свій командний пункт Байєрсдорф розгорнув у будівлі місцевої школи. Місця дислокації частин були добре укріплені — обладнувалися гарматні позиції, встановлювалися кулеметні точки, а піхотинці розміщувалися так, щоб по тривозі відразу зайняти бойове становище. За період постою робилися останні приготування до рейду, особлива увага приділялася перевірці та пристрілці зброї. Це було особливо важливо, тим паче недосвідчені вояки часто байдуже ставилися до стану своєї зброї. Як згадував Володимир Кецун: «якось було важко призвичаїтися, що то була направду небезпечна кампанія, а не якісь вправи»[62]. Так, під час раптової перевірки Байєрсдорф виявив, що в деяких стрільців гвинтівки настільки ржаві, що з них навряд чи можна стріляти. Накази стежити за станом зброї були відразу віддані всім командирам підрозділів під особисту відповідальність.

Розділ третій. Ситуація в регіоні та огляд сил ворогуючих сторін

Любачів, як згадував Роман Долинський, був «типовим» українським містом, приблизно в 50 кілометрах на північний захід від Львова, з переважаючим українським населенням та «з розвинутим громадським та кооперативним життям». Місцеві українці зітхнули з полегшенням, коли у їхньому районі з'явилася бойова група галицької дивізії військ СС, й, за спогадами дивізійників, щиро та сердечно прийняли українських вояків, вбачаючи в них свої захисників.

Петро Вершигора, командир Першої партизанської дивізії. Колишній музикант та режисер, під час війни вступив до лав РСЧА та брав участь в обороні Києва. З 1942 року в радянському партизанському русі, був одним з найближчих соратників С. Ковпака. Із грудня 1943 року очолив дивізію, з якою вирушив у рейд у Галичину. В 1944 році був удостоєний звання Героя Радянського Союзу та звання генерал-майор

Це не дивно, бо ситуація в цьому районі була дуже складна. Останні місяці українське населення жило під страхом терору з боку польських партизанів з Армії Крайової та Армії Людової. Поляки неодноразово нападали на українські села, а відомості про вбивства українських діячів, підпали, пожежі тощо зусібіч надходили все частіше.

Загалом польські партизанські загони не представляли великої загрози для бойової групи Байєрсдорфа. Її головним супротивником була Перша українська партизанська дивізія