Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

хвилин обговорювали те, як жахливо, що «Доджерз» переїхали на інший кінець країни і навіть як слід не попрощалися. Та навіть те, що обоє вболівали за «Доджерзів» зі стадіону «Ебетсафілда», не змогло розпалити між ними справжньої іскри. Вони ніколи не стали б друзями. Хоч Тед Бротіґен і не викликав у матері такої гострої неприязні, як місіс Еверз, та все одно щось тут було не те. І Боббі здавалося, що він знає, у чому річ. Він прочитав це в її очах того ранку, коли новий сусід тільки поселився. Ліз йому не довіряла. І Керол Джербер, як виявилося, теж.

— Часом мені здається, що він від чогось тікає, — сказала вона одного вечора, коли вони з Боббі та Ес-Джеєм піднімалися на пагорб до Ашер-авеню. Десь з годину вони грали в м’яч, час від часу перекидаючись словами з Тедом, а тепер подалися в «Придорожню втіху» до містера Муна з’їсти по ріжку морозива. У Ес-Джея було тридцять центів і він пригощав. Він витяг з задньої кишені боло-баунсера, якого носив із собою, і вже за мить заходився крутити його вгору-вниз і по колу, вуп-вуп-вуп.

— Тікає? Ти жартуєш?

Боббі таке припущення приголомшило. Хоч Керол і добре розумілася на людях, навіть мама це зауважила.

— Ця дівчина — не красуня, але в проникливості їй не відмовиш, — сказала мама одного вечора.

— Затримай їх, Макґерріґле! — заволав Саллі-Джон. Взявши «боло» під пахву, він впав навколішки і почав стріляти з невидимого кулемета, скрививши рот на правий бік, щоб супроводжувати пальбу відповідним звуком, чимось на зразок гортанного «кх-кх-кх». — Живим я вам, копам, не дамся! Вгати їм, Максі! Ріко в біді не кидають! Ох, чорт, вони мене пришили!

Ес-Джей схопився за груди, крутнувся і замертво гепнувся на газон місіс Конлан.

Ця пані, сімдесятип’ятирічна сварлива римується-зі-словом-мука, заверещала:

— Хлопче! Гей, хлопче! Забирайся звідти! Ти мені квіти потовчеш!

У радіусі десяти футів від того місця, де впав Саллі-Джон, не було жодної квіткової грядки, та він вмить зірвався на ноги.

— Перепрошую, місіс Конлан.

Вона мовчки махнула на нього кулаком, показуючи, що вибачення не приймається, і коли діти рушили геть, пильно дивилася їм услід.

— Ти ж це не серйозно, хіба ні? — спитав у Керол Боббі. — Ну, про Теда?

— Та ні, мабуть, але… Ти ніколи не дивився, як він оглядає вулицю?

— Ага. Так, ніби когось шукає.

— Або насторожено виглядає, — відповіла Керол.

Саллі-Джон знову взявся за боло-баунсера. Червоний гумовий м’ячик замиготів в повітрі, вперед-назад, вперед-назад. Саллі припинив бавитися, тільки коли вони проходили повз «Ашер Емпайр». У прокаті було два фільми з Бріжітт Бардо. Тільки для дорослих. Обов’язково показати водійські права чи паспорт. Винятки не допускаються.

Одна стрічка була нова, а друга, «І Бог створив жінку», — зі старих запасів. Цей фільм повертався на екран в «Емпайр», ніби погано вилікуваний кашель. На афіші Бріжітт була загорнута тільки в рушник і свою усмішку.

— Мама каже, що вона — непотріб, — озвалася Керол.

— Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем, — зауважив Саллі-Джон, ворушачи бровами, як Ґроучо.

— Ти теж думаєш, що вона — непотріб? — запитав Боббі в Керол.

— Я навіть до пуття не розумію, що це означає.

Коли вони вийшли з-під навісу (із заскленої каси біля дверей висунулася місіс Ґодлоу, відома тутешнім дітям як місіс Ґодзілла, проводжаючи їх підозріливим поглядом), Керол через плече озирнулася на Бріжітт Бардо в рушнику. Вираз обличчя Керол було важко зрозуміти. Цікавість? Боббі не міг сказати.

— Але вона гарненька, правда?

— Погоджуюся.

— І треба мати сміливість, щоб показатися перед людьми в одному рушнику. Принаймні мені так здається.

Тепер, коли вони її минули, la femme Бріжітт ніякої цікавості в Саллі-Джона не викликала.

— Боббі, а звідки Тед родом?

— Не знаю. Він ніколи про це не розповідав.

Саллі кивнув, ніби нічого іншого й не очікував, і знову пустив в хід свого боло-баунсера: вперед-назад і по колу, вуп-вуп-вуп.

У травні думки Боббі почали перемикатися на літні канікули. У світі не було нічого кращого за те, що Саллі називав мегаканом. Можна буде годинами дуріти з друзями на Броуд-стрит або в «Стерлінґ-гаузі», що по той бік парку. Влітку в «Стерлінґ-гаузі» зайнятися було чим: наприклад, грати в бейсбол і щотижня їздити до Вест-Гейвена, на пляж Патагонію. А ще в Боббі буде купа часу для себе. Звісно, він багато читатиме, але чим би він справді хотів зайняти частину цього часу, то це знайти якийсь підробіток. У банці з написом «ВЕЛОФОНД» лежало сім з гаком баксів. Що ж, і це початок… От тільки його не можна назвати особливо вдалим. З такими темпами Ніксон пробуде на посаді президента два роки, перш ніж Боббі зможе поїхати до школи на велику.

В один з таких днів під назвою «ось-ось канікули» Тед дав йому книжку в м’якій палітурці.

— Пригадуєш, я казав, що деякі книжки мають і хороший сюжет, і хороший стиль? — спитав він. — Ось одна книжка такого сорту. Запізнілий подарунок на день народження від нового друга. Принаймні я сподіваюся, що став твоїм другом.

— Стали. Дуже дякую!

Попри ентузіазм у голосі, Боббі взяв книжку з деяким сумнівом. Він звик, що книжки кишенькового формату мають яскраві, крикливі обкладинки і вульгарні, спокусливі анотації («Вона дійшла до дна… І ВПАЛА ЩЕ ГЛИБШЕ!). На цій нічого такого не було. Обкладинка була майже вся біла. В одному кутку виднівся ледь розбірливо заштрихований малюнок: група дітей, що стоять колом. Книжка називалася «Володар мух». Над заголовком не було жодної закличної анотації і навіть скромних написів на зразок: «Історія, яку ви ніколи не забудете». У книжки взагалі був якийсь непривітливий, відразливий вигляд. Складалося враження, що історія під обкладинкою буде важка. Боббі, загалом, не мав нічого проти важких книжок, але тільки якщо вони входили в шкільну програму. Книжки ж для читання собі на втіху, на його думку, мали бути легкі. Автор може робити все що завгодно, тільки щоб ваші очі не бігали з боку в бік. Інакше яке ж це задоволення?

Боббі хотів було перевернути книжку на другий бік, однак Тед лагідно поклав долоню на руку Боббі.

— Не треба, — попросив він, — заради мене, не треба.

Боббі глянув на нього, не розуміючи.

— Стався до книжки, як до недослідженої землі. Відкрий її без карти. Коли дослідиш її, намалюєш власну карту.

— А якщо вона мені не сподобається?

Тед знизав плечима.

— То не дочитуй. Книжка — як помпа. Якщо ти нічого не вкладеш, віддачі не буде. Ти