Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

— Немов Петренко.

Якусь мить я вагався, але наказав відчинити. Зозуля розкрив двері. На порозі кімнати стояв Петренко. Його бекеша з піднятим коміром була густо замащена землею. Шапка насунута на брови. Обличчя було надзвичайно виснажене, впалі очі зосереджено й похмуро дивилися на нас.

Козаки, з явним полегшенням, в один голос розпитували Петренка про його зникнення. Той коротко відповідав: «Заблукав, ледь вас знайшов».

Я накинув на плечі шинель і присунувся до вогню в каміні. Зозуля й Бучма знову лягли спати, Сухомлин відправився заспокоювати коней. Петренко сидів біля вікна й мовчки дивився в темряву. Раптове почуття гострої небезпеки охопило мене.

— Лягай спати, Петренко! — звернувся я до нього. Той повернув голову в мій бік. Погляд був порожній і байдужий:

— Дякую, пане полковнику, я вже виспався.

Я дивився у вогонь. Тепло від нього заспокоювало, наганяло приємне розслаблення. Мені снився сон. Уперше за ці божевільні дні. Уві сні були квітучі сади й музика.

Я прокинувся від жаху, який увірвався до мого сновидіння.

Вогонь погас, у темряві за вікном завивав вітер. У кімнаті нічого не було видно. З кута, де спав Зозуля, доносилися моторошні звуки — здавалося, що там собака гризе кістку. Я нахилився над комином і сунув туди суху гілку. Мерехтливе полум’я освітило кімнату, і я побачив Петренка, який, сидячи над тілом Зозулі, гриз його горло. Упир зупинився й повільно повернув голову до мене. Усе підборіддя, шия і груди його були залиті кров’ю. Мене наскрізь прошив божевільний зосереджений погляд. Я схопився за револьвер, який лежав поряд зі мною. Щось на зразок моторошної посмішки скривило рота колишнього козака, і той миттєво кинувся на мене. Я відкинувся навзнак і ледь встиг натиснути на гачок. Шість пострілів впритул з тяжкого «браунінга» відкинули упиря до стіни.

З сусідньої кімнати прибіг Сухомлин, тримаючи напоготові скоростріл. Поступово розвиднювалось. Петренко лежав навзнак біля стіни. Раптом він підняв голову й почав повільно вставати, очі його вперлися в нас. Я відчув, як моє волосся на голові стає дибки. З його горлянки вирвалося звіряче гарчання, і він знов кинувся на мене. Сухомлин закричав, і його крик потонув у торохкотінні «льюїса». У напівтемряві я бачив, як з широкого жерла скоростріла виривається червоне полум’я, як з грудей Петренка летить клоччя бекеші, як він у корчах б’ється під зливою свинцю на підлозі. Вистріливши всі набої в свого колишнього товариша, Сухомлин з жахом кинув розпечений скоростріл.

Декілька хвилин ми стояли над упирем. Коли той знов підняв на нас свої мертві очі, я закам’янів. Упир дивився на мене. Він встав, і я чітко побачив довгі скривавлені ікла, які стирчали в нього з кутів рота. Сухомлин закричав і кинувся бігти, але упир одним стрибком наздогнав його й почепився на спину. Вони впали. Я підскочив до них і схопив упиря за волосся, намагаючись відтягнути від Сухомлина.

Залізні пальці вчепилися мені в плече, відштовхнули вбік: блискавка зі свистом майнула в повітрі, і упир почав розвалюватися навпіл. Над упирем з шаблею стояв Бучма. Другим блискавичним ударом він відсік йому голову. Я ніколи не бачив, щоб з людського тіла могло сплинути стільки крові. Сухомлин миттєво вихопився з — під розваленого упиря. Він тремтів, залитий з голови до ніг кров’ю.

— Тут стрілянина не допоможе, пане полковнику, — спокійно сказав Бучма. — Я там, на вулиці, осику бачив.

Бучма вийшов. Я глянув на Зозулю. Навколо нього з перегризеного горла розтікалася калюжа крові. Сухомлин розширеними очима дивився на відрубану голову упиря:

— Що це?

Я мовчав.

З’явився Бучма. У руках він тримав свіжі дерев’яні коли.

— Ну от, — сказав він, — завжди думав, що люди про упирів брешуть.

Біля палацу ми вирили широку могилу. До неї поклали тіла Зозулі та Петренка. Бучма відрубав, незважаючи на наші заперечення, голову Зозулі і вбив прикладом гвинтівки обом осикові коли в груди.

10

Я спробував знайти сліди Петренка біля палацу. Вони виразно відбивалися на мокрій землі. Було видно, що він вийшов з лісу й декілька разів обійшов будівлю, перш ніж зайти туди. Раптом я помітив, що біля чітких відбитків підошов Петренкових чобіт слабко проступають обриси ще якихось слідів. Усі вони виходили з лісу.

Я повернувся до палацу. Назустріч мені вийшов Бучма:

— У Сухомлина лихоманка!

Посередині кімнати на розісланих шинелях лежав чотар, — він тремтів, немов від сильного холоду. Обличчя його було червоне й дуже спітніле. Я присів поблизу й поклав руку на лоба. Мою долоню обпік жар. Він все ще був у скривавленій сорочці.

— Зніми сорочку, — наказав я. Сухомлин ледве зміг її стягнути. На лівому плечі чорніли дві напухлі рани. У тому самому місці була продерта сорочка.

Я перезирнувся з Бучмою. Ми обережно витерли теплою водою кров з тіла Сухомлина, який вже втратив свідомість. Бучма витягнув зі своєї торби залізну флягу зі спиртом і залив його рани, потім натягнув на знепритомленого товариша свою чисту сорочку.

Я подивився на поліщука.

— Я жив у Сербії. Там кажуть, кого вкусить упир, той теж стає упирем.

— Хто його знає. У нас теж багато чого кажуть. От що з хлопцем робити?

Раптом я зрозумів, що Сухомлин вояк, який пройшов «Крим і Рим», легендарний махновський кулеметник, гультяй і співець, зовсім молодий хлопець. Не прийди ця пекельна завірюха на його Гуляйпільщину, — бігав би й досі за дівчатами та бився би на гульках із сусідськими парубками. І ось настав його час…

До вечора Сухомлин хрипів і бився, не приходячи до пам’яті. Десь там, у запаленій свідомості, він знову вів свою тачанку до бою, напував коней і їхав серед квітучих садів, ловлячи на собі захоплені погляди дівчат у намисті.

І тільки коли темрява знову оточила нашу кімнату й ми сиділи біля вогню, він заспокоївся, — очі його втратили гарячкуватий блиск і він слабим голосом запитав:

— Пане полковнику, я теж стану таким… як Петренко?

Я подивився йому в очі:

— Не станеш.

Він спробував підняти руку, і я підхопив її. Сухомлин стиснув тонкими пальцями мою правицю. Очі його заплющилися, і він вмер. Майже годину сиділи ми з Бучмою над тілом козака. Нарешті Бучма піднявся і, зігнувшись, пішов у кут кімнати. Повернувся, тримаючи в руках кіл:

— Дозвольте, пане полковнику.

Я мовчки забрав у нього осиковий кіл і взяв гвинтівку. Уперше за шість років сльози душили мене. Відчуваючи, що зараз не витримаю