Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

має улюблену роботу, яка дозволяє утримувати дім та їхню маленьку родину. Що ще потрібно жінці для щастя? Напевно, кохання. Але з тим у її житті чогось категорично не складалося. Зрештою, не всім же дається долею справжнє кохання. Хіба відсутність кохання – перешкода для того, щоб почуватися щасливою? Зараз, коли вдихала аромат свіжоприготованої кави та насолоджувалася ним, як насолоджуються вишуканим мистецьким твором чи прекрасною музикою, відчувала щось надто вже подібне до щастя. Хто сказав, що таке щастя – не справжнє? Головне те, що у людини в душі, а не те, що вважається щастям усіма. Жити без кохання – ще не кінець світу, а лише можливість смакувати спокійний плин днів, ловити відчуття маленьких насолод і знаходити радість у звичайному.

Леся налила каву у порцелянову філіжанку, яка належала ще прабабці. Користувалася цією філіжанкою нечасто і лише під настрій, бо боялася ненароком розбити. Вдихнула аромат кави, тоді підсунула фотель ближче до вікна, обережно взяла філіжанку до рук, сіла, а ноги випростала й поставила на маленький пуфик. Дивилася у простір неба за вікном і пила каву маленькими ковточками. Смакувала всі нюанси напівтонів і нот улюбленого напою так, ніби пила каву вперше та намагалася увібрати у себе ці враження по вінця, насолодитися кожною краплею задоволення, не втратити жодного відтінку аромату.

А справжнє кохання? Навряд чи вже матиме його у своєму житті. Минулися ті часи, коли мріяла про нього як про щось незбагненне, трепетне, рідкісне і таке, що підніме її над буденністю та подарує відчуття польоту, замішане на передчутті митей, які обов’язково стануть особливими у її житті. Зрештою, людина завжди чекає чогось виняткового. Спочатку зі щемким передчуттям, що воно ось-ось прийде, а тоді з надією – бо у когось усе ж таки воно є. Але минає весна із цвітінням терпких вишень, проходить літо з розкошами трав та спілих яблук, заступає щедрими дарунками осінь, насувається холодними вітрами зима, а справжнє кохання все не приходить, і тоді хапаєшся за перше-ліпше кохання та щиро віриш, що саме воно і є тим особливим почуттям. Віриш, віриш, віриш… Доки стає сил обманювати себе саму, бо не хочеш ніяк вірити, що це кохання ніколи й не було тим, яке вимріяла собі колись. Воно лише обережно зачепило своїм крилом передчуття гарних митей і нічого не дало. Промайнуло, зашуміло, якось нескладно подарувало перший поцілунок та перші незграбні доторки, ні у що не переросло, тільки залишило по собі біль нездійсненого і легку тугу за чимось втраченим та таким, що було дуже близько. Так близько, що здавалося: воно буквально на віддалі простягненої руки, але справжнє кохання так і не ввійшло у життя, а прослизнуло між розкритими у простір неба пальцями… А тоді закінчення школи, вступ в інститут, перші студентські роки… І раптом, як грім посеред ясного неба, вимріяне кохання. Він вчився у Франковому університеті, вона у своїй академії мистецтв. Зустрілися випадково – на дні народження у спільного друга – і якось відразу захопилися одне одним. Вона не спала ночами, втратила голову від цілком певного передчуття, що ось воно, її вимріяне кохання, а він виявився саме таким, якого сподівалася зустріти та покохати. Вищий за неї на дві голови, підтягнутий, міцно збудований, може, й не красень, проте дуже харизматичний, із відкритим поглядом карих очей, із впевненістю кожного руху та жесту. Почувалася крихітною, маленькою і захищеною його сильними руками від усіх неприємностей та бід. А тоді – перші справжні побачення, несміливі перші доторки, і зімліле серце, коли він обережно взяв її за руку та торкнувся поцілунком кінчиків пальців… Навіть не знала, що все це може аж так сильно перевертати душу, переймати подих захватом, і понад усе на світі хотіла продовження цих дій.

Коли їх почали вважати парою, вона вже давно відчувала, що загинула остаточно, втратила саму себе у тому почутті, не помічала нічого та нікого довкола себе, як божевільна цілувалася з ним на Підзамче, Костелівці чи в Стрийському парку, бігала на побачення й анітрохи не переймалася тим, що віднедавна належить йому не лише душею, а й тілом. Як викарбуване на камені, чітко запам’ятався момент: він підхопив її на руки просто на вулиці, закружляв у надлишку емоцій, а вона щасливо сміялася в небо, і в цю мить їй здавалося, що нема на світі щасливішої жінки, ніж вона. Зловила його поцілунок, на хвилю відсторонилася і раптом відчула на собі чийсь уважний погляд. Мимоволі озирнулася і зустрілася очима з сумним та повним болю поглядом іще зовсім молодої жінки, яка йшла по іншому боці вулиці та тримала за руку маленьку дівчинку. Чому запам’ятався саме цей момент і саме цей випадковий погляд, не знала досі. Так само як не знала тоді, що незабаром стане такою ж жінкою з сумними очима. Жінкою з очима, повними болю, нерозуміння та втрати. Коханий віддалявся поступово та якось зовсім безглуздо. Так банально, що аж вити хотілося від болю. Просто потроху втрачалися взаєморозуміння, підтримка, бажання бути поряд, ніжність, турбота, любов… Навіть не вірилося, що зовсім нещодавно все складалося так щасливо: весілля, медовий місяць, романтична весільна подорож у Прибалтику. Таллінн, Рига, Вільнюс… Затишні кав’ярні, старі кам’яниці, собори шпилями у небо та вузенькі звивисті вулички, які здаються майже іграшковими і такими подібними до львівських, що мимоволі почуваєшся там ніби вдома. Потім мала більш-менш щасливе сімейне життя впродовж шести років. Дитину, щоправда, так і не народила. Спочатку хотіли спокійно завершити навчання та влаштуватися на роботу, тоді їй чогось ніяк не вдавалося завагітніти. Перевірилися обоє. Ніби у всіх усе добре, а діти ніяк не зачиналися. А потім стало не до дітей. Стосунки у маленькій родині зіпсувалися остаточно. Він почав затримуватися на роботі. Вона ставала дедалі похмурішою та прискіпливішою, все частіше плакала і намагалася з’ясовувати стосунки. Він відмахувався, ховав погляд і уникав розмов на слизькі теми. А потім доброзичливці сказали, що в нього є інша жінка. Все банально і просто, як, зрештою, найчастіше й буває. З’ясовування стосунків, взаємні обвинувачення, траскання дверима, демонстративна поведінка, намагання щось пояснити і залагодити в надії на те, що родину все ж таки вдасться зберегти, а ще гордість та почуття власної гідності, які не дозволяють опускатися до дріб’язкових та гидких сцен, проте родину все одно не вдається врятувати, бо, власне, рятувати вже й нічого. Де факто сім’я давно залишилася у минулому. Катастрофа глобального масштабу захлинулася своєю банальністю та буденністю. Леся навіть якось