Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 6. Таємничий особняк

Олег нервово стискав руки в кишенях тонкої куртки, виглядаючи машину Петра Павленка, дядька Кіри. Чомусь ідея поїздки за місто з чоловіком, якого він туманно пам’ятав ще з тих часів, коли мама Олега і батьки Кіри дружили, навіювала на нього непереборну журбу.

Можливо, річ в тій згадці трирічної давнини, коли Олега виставили за поріг дому, ледве він прийшов, аби підтримати подругу. А, можливо, причною була непереборна антипатія, яку Олег відчував до цього пафосного, надто доглянутого чоловіка з масною посмішкою і колючими очима, яку він відчував ще тоді, коли тітка Ілона і дядько Андрій були живі. Петро Павленко нерідко бував в їхньому домі, тож Олег не раз бачив його. і цей чоловік його відверто бісив. Це було щось на інтуїтивному рівні, та опиратися цьому відчуттю в Олега не виходило, як би вперто він не намагався.

Хай там як, але Олег міг і потерпіти присутність цього чоловіка поряд, аби лише побачити Кіру. Дивно, та три роки, як виявилося, ніяк не вплинули на його почуття до дівчини. Хоч він і запевняв себе, що те дурнувате, юнацьке захоплення в минулому, та це було самообманом.

Кіра й досі жила в ньому. Її темні очі і дзвінкий голос, посмішка і хитрі бісики в очах. Все це було з ним усі ці три роки, спало собі десь в найдальшому куточку серця. І тепер прокинулося.

Темно-синій, майже чорний Рейндж Ровер, незграбний і завеликий для міста, показався з-за повороту, і Олег витягнув руку з кишені, аби поглянути на телефон, де був збережений номер авто, яке мало за ним приїхати. Так і є, це Петро. Він похмуро дивився, як авто повільно тулиться на парковку перед кафе, як Петро, що став ще більш випещеним за ці роки, виходить з авто, озирається навколо. Він махнув рукою, привертаючи увагу чоловіка, і підійшов до Рейндж Ровера.

— Дядько Петро? — Олег змусив себе посміхнутися, незважаючи на зневажливий погляд, яким зміряв його Павленко. — Не впізнаєте? Це я, Олег!

— Дійсно, — кисло відповів чоловік. — Не впізнав. А ти виріс…

Було помітно, що Петро ледь стримував зневажливу посмішку, оглядаючи хлопця з голови до ніг. Та, все ж, опанував себе, люб’язно запросив в авто.

— Надовго в наші краї? — вируливши з парковки, запитав Петро.

— Та ні, тиждень може. — Олег через силу, та вдавав люб’язність і радість від зустрічі. — Потім сесія, то повернуся. Оце до Ярика приїхав — пам’ятаєте Ярика? — в нього живу поки. Скучив за всіма! Майже всіх вже бачив, оце тільки з Кірою ще не бачився! Так добре, що вже скоро зустрінемося!

Олег щебетав пташкою, відчуваючи, що мусить задурити голову цьому чоловікові, що недоброзичливо поглядав на нього. в хлопця від тих поглядів аж мороз по спині проходив, і йому хотілося, аби поїздка чимшвидше закінчилася. Надто вже гнітюче враження справляв Петро Павленко. Тому Олег старанно вдавав недалекого веселуна, якого просто змучила ностальгія за минулим.

Схоже, монолог Олега мав результат. Петро перестав зиркати на нього вовком, зосередився на дорозі, зрідка кидаючи короткі репліки, що ними зазвичай обмінюються попутники. Якась маячня про погоду, надто ранню весну, ями на дорозі і прем’єри блокбастерів в кінотеатрах. Розмова ні про що, аби не було незручних пауз під час поїздки.

Олег був не проти. Йому взагалі не хотілося спілкуватися з цим чоловіком, в очах якого був крижаний холод. Але вибору не було — після того, як вони з Кірою домовилися про зустріч в кафе, вона написала, що порадилася з тіткою і вони запрошують його до себе. Цей лист був написаний надто офіційно, ніби за плечем Кіри стояла та сама тітка і уважно слідкувала за тим, що саме дівчина пише. Це все було надто дивно, і тому Олег не наполягав, погодився одразу.

— Ця тітка її нікуди не випускає, — сказав Ярик, коли Олег поділився з ним своїм припущенням. — Неприємна особа, закрила Кіру десь за містом, нікого до себе не дозволяє запрошувати, і перевела її на домашнє навчання.

— Ну, після аварії це нормально, хто знає, може, вона постраждала, — невпевнено почав Олег, та Ярик обірвав його сумним сміхом.

— На ній ні подряпини, я точно знаю, бо встиг побачити її до того, як прилетіла та тітка Оксана і влаштувала в лікарні армагедон кімнатного масштабу. В мене мама тоді на зміні була, я їй вечерю приніс, — пояснив він у відповідь на здивований погляд Олега. — Знаю, про що кажу. Кіра навіть подряпин не отримала, ніби диво яке.

— Ти не розповідав, — з легким докором зауважив Олег.

— Так ти поїхав, я не встиг, — посміхнувся Ярослав і ляснув друга по плечу. — Я хотів, бро, я ж знаю, як тобі Кіра подобалася… — він посміхнувся ще ширше. — Власне, всі те знали, одна Кіра не бачила.

— Вона ж дитиною ще була, а мені вже вісімнадцять майже виповнилося. — Олег зашарівся. — Чекав я, розумієш?

— Ну, схоже, дочекався! — Ярик захихотів єхидно, відступивши вбік. — Приїдеш, як прекрасний принц, і визволиш цю Рапунцель з її башти!

— Та пішов ти! — Олег закотив очі і розреготався, маскуючи сміхом власне спантеличення.

Було тут щось не так. Інтуїція підказувала, що всі події навколо Кіри надто підозріло виглядають, а інтуїція в Олега була видатною, навіть матір жартома називала його екстрасенсом. Але цілком серйозно питала поради, коли сумнівалася у власному виборі. І Олег ніколи не помилявся.

Саме інтуїція змушувала його вдавати легковажного студента і клеїти дурня перед Петром. Він і сам не міг пояснити, чому поводиться саме так, але вирішив просто плисти течією. Аби лиш побачити Кіру, а там вже якось в усьому розбереться. Головне — він зовсім скоро побачить її…

Рейндж Ровер звернув в непримітний між високими соснами поворот. Олег вдавано пожвавішав, з захопленням роздивляючись пейзаж, а сам намагався зрозуміти, куди вони їдуть. Невже це той будиночок, яким так хвалився дядько Андрій в свій останній Різдвяний вечір?

Попереду з’явилася висока огорожа із важкими металевими ворітьми. Варіантів не було — вони їхали саме сюди. Петро спинився перед цегляним стовпом, на якому висів пристрій, віддалено схожий на домофон, щось там натиснув, ледь не по пояс випхавшись з вікна авто. Як Олег не старався, та він не зумів роздивитися, який саме код набирав Павленко, та стулки воріт роз’їхалися в різні боки, пропускаючи авто далі доріжкою, що петляла між високих дерев.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍