Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

шматочками тоненько нарізаної вудженини. Вочевидь, той харч придбала невістка, бо мала таку звичку: купляти генномодифіковані та інші шкідливі для здоров’я продукти. — Де у вас тепер кава? Чи це вона мені на зло все тут попереставляла? — укотре розсердилася Зоряниним нововведенням, реагуючи не так на перестановку круп і приправ, як на те, що тепер на кухні сина господарює інша жінка.

— Ні… не сказала… — трохи розгублено відповів Ярослав.

— То подзвони їй! Ти маєш знати, де вештається твоя дружина!

— Не дзвонитиму! — зізнався Нечипоринський під схвальне потакування пані Стефи. — Її мобілка залишилася у спальні, на столику… Я її вимкнув… — завершив удавано буденним голосом.

У завислій паузі знову почулося глухе, ніби застуджене бухикання сетера з першого поверху. Аби заповнити цю прикру порожнечу в їхній розмові, яка, здавалося, ще мить — і затягне їх у якусь безодню непорозуміння, пані Стефа почала швидко оповідати усі новини, які назбирала за суботній день по будинку. Проте Ярослав якось мляво реагував на всі її спроби розважити його балаканиною і навіть не пожвавився, коли вона докладно, ніби сама там була, оповіла про аварію, у яку потрапили Влачковські з третього поверху на своєму новому «опелі». Врешті пані Нечипоринська згадала, що пан Мільо сидить удома негодований і недоглянутий…

— Не переймайся! Зараз вона прийде! Їсти захоче і відразу до хати повернеться! От побачиш! — наостанок підбадьорила сина пані Стефа, знову примірявши ситуацію на себе. — Я буду весь час удома! — зачиняючи двері, гукнула углиб синового помешкання. Натякнула, що невідривно вартуватиме біля дверного вічка.

Минула майже година. Сонце заховалося за ріг будинку і вже не заливало по-літньому щедрим світлом усі три вікна невеличкого помешкання на вулиці Франка, відчуженого, здавалося, від усього світу. Трамваї надворі дзеленчали все рідше, ніби червнева розморена спека впливала на їхній графік, змушуючи охолоджувати залізні тіла десь у затінку. Раптом у передпокої задзеленчав вхідний дзвоник. Його мажорна тональність ураз наповнила Ярослава надією і передчуттям солодкого, аж до завмирання десь на споді, щастя. Це, напевно, повернулася Зоряна. Вже, мабуть, упокорена, бо пересердилася, наганялася містом, а може, й справді зголодніла, як казала мама. Зараз вони швидко зготують обід, а тоді зачиняться на випадок непередбачуваного вторгнення мами і кохатимуться. Це завжди було найважливішим етапом їхнього примирення, і Ярослав навіть помічав, що коли вони із Зоряною жили мирно і не сварилися, його менше тягнуло до неї.

На порозі стояла теща Ольга Іванівна Красько і вовком дивилася на зятя…

— Поможи… Ледь дотягла… — замість привітання вона простягнула Ярославові величенький кошик стиглих морель, прикритих білим рушничком. — Стою на автостанції, чекаю… Набираю Зоряну… Вона поза зоною… — засопіла ще сердитіше, коли двері за нею зачинилися.

Ольга Іванівна стягнула з голови прозору хустинку, яку завжди надягала в дорогу, аби захистити від пороху все ще розкішні русі коси, зібрані на потилиці важким вузлом. Зять мовчав і стояв із кошиком, ніби двієчник, який укотре нічого не вивчив і сам не знає, для чого прийшов до школи. А Ользі Іванівні самій перед собою було соромно через те, що вона і досі не забила номер Ярослава до свого мобільного. Може, якби мала телефон зятя, не потрапила б у таке дурне становище…

— Ви чого мене не зустріли?..

Нечипоринському здалося, що перед ним стоїть його Зоряна, тільки на тридцять років старша, і вичитує йому за черговий, на її думку, неґречний вчинок. «Незле виглядає…» — пронеслося десь на задвірках свідомості, й одразу без жодного зв’язку йому уявилася його мати, роздобріла на домашніх смаколиках. Він згадав, що Зоряна попереджала його вчора про приїзд її матінки із Жовкви, яка мала привезти морелі з їхнього садка.

— Та, власне… — почав було виправдовуватися Нечипоринський, проте не встиг швидко нічого вигадати.

— А де Зорянка? Піду руки помию… Такі порохи в тій маршрутці… — Виглядало, що теща вже не сердилася на зятя з донькою за те, що ті забули зустріти її на автостанції. — Такий у вас псисько на першому поверсі… Як теля, їй богу! Я заходила до під’їзду, а воно як вискочить… Таке руде, пелехате… Ще й господиня у нього така нервова… Я бігом до під’їзду, а тота пані ще й гукає мені в спину: «Жіночко! Ви до кого?» Чи я маю їй сповідатися, де йду? У вас же домофон, іду, бо мене впустили, нє? — Ольга Іванівна не зачинила дверей до лазнички і продовжувала говорити, перекрикуючи шум води.

— То де Зорянка? — Пані Красько пішла відразу до кухні і відчинила дверцята холодильника. — Е ні! Сюди кошика з морелями не втиснути. Давай якусь миску. А краще — дві, — почала вона командувати зятем, який стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що б його таке краще вигадати, аби пояснити відсутність Зоряни.

— То де, ти кажеш, Зоряна? — знову звернулася теща до Ярослава, який за весь час ще жодного путнього слова не вимовив. — Невже знову викликали в ту школу танцювальну на підміну? — висловила уголос перше, що спало їй на думку.

— Так! Викликали… — Ярослав вчепився за тещин здогад, ніби за рятівне коло. — Власне, сама директорка захворіла… Грипує… Попросила підмінити її у цю неділю… — вичавлював із себе малими порціями брехню, ніби пасту з майже порожнього тюбика.

— Грипує? — звела красиві брови Ольга Іванівна.

— Так! Тобто ні! У неї ангіна… Кондиціонер, напевно… Знаєте, як буває влітку…

— Та що ти кажеш! Ви хоч своїм не зловживайте! Бо бачиш, як воно може обернутися, — співчутливо кивала головою теща.

Ольга Іванівна уникала називати Ярослава по імені, як, власне, і він її, проте ставилася до нього приязно. Іноді Нечипоринському здавалося, що теща цінує його через статки, і навіть закрадалася крамольна думка, у якій і самому собі страшно було зізнатися, що й молодша Красько погодилася стати його дружиною з тієї самої причини. У такі хвилини на душі ставало маркітно і хотілося образити Зоряну, утнути щось таке, аби її красиве личко знову почервоніло від образи.

Теща всілася на кухні біля вікна точнісінько на те місце, на якому любила сидіти Зоряна, і стала визирати на вулицю. Ярослав згадав, що на обід вони ще вчора придбали заморожені вареники. Зоряна хотіла приготувати до недільного обіду щось «домашнє», ігноруючи лекції пані Стефи про шкідливий вплив напівфабрикатів на синове здоров’я. Нечипоринський хутко дістав пароварку, вийняв із морозилки півкілограмову упаковку вареників і став розкладати їх на металеве сито. Ольга Іванівна байдуже спостерігала за його діями, що знову наштовхнуло Нечипоринського на думку, що перед ним його Зоряна, така,