Марія Семенівна Галина - Автохтони

думали? Теслі, столяри. Навіть один червонодеревник. У нас тут був деревообробний комбінат, потім закрився. Воробкевич усіх називав «наші майстри». Я думаю, це через те, що він потайний масон, Воробкевич.

– Він теж тут обідає?

– Що ви. Він обідає в масонській ресторації. У нас багато потайних масонів, і всі ходять до цієї ресторації. Але там кухня так собі, якщо чесно, я не рекомендую.

– Скажіть, а Воробкевич і справді спеціаліст? Розуміється на живопису, я маю на увазі?

– На живопису? Ні. Він знається на кон’юнктурі, та й то не дуже добре.

Принесли каву та штрудель, дуже смачний, не надто мініатюрна копія Евересту під білою покривою найніжніших збитих вершків.

– Тоді чому…

– Він така фігура? Ми, розумієте, маленьке місто. Ми любимо своє минуле. Пишаємося ним. Минуле, воно, знаєте, легко перетворюється на сучасність. Із нього можна зробити навіть майбутнє. Найповажніші люди в нас – краєзнавці. Збирачі. Колекціонери. Аптечні пляшечки часів Франца Йосифа. Польські нашивки. Німецькі листівки. Як же не зробити Воробкевича почесним громадянином? Хто писав про знаних каменерізів? Про знаних склодувів? Про художників, зрештою! А знаєте, як важливо художникам, щоб про них хтось написав?

Принесли рахунок, вкладений у шкіряну кишеньку. Дорогувато, але терпимо. У Пітері дорожче. Значно. А вже про Москву і казати не хочеться.

Він почав відраховувати купюри.

– Ви що, з глузду з’їхали? – Старий обурено сплеснув плямистими черепашачими лапками. – Платити не торгуючись? Це ж єврейський ресторан! Ну ось, – вже до офіціанта, – ось ця шийка, що ви подали цьому пану…

– Так? – із готовністю сказав офіціант.

– Він каже, його бабця краще робила.

– Наскільки краще?

– Відсотків на п’ятдесят.

– На тридцять, – сказав офіціант.

– Його бабця ложила туди січений кріп. І не ложила гриби. Скажіть Юзефу, щоб він нарешті припинив ложити туди гриби.

– Класти, – сказав офіціант, – класти, а не ложити. Не треба перегравати. Добре, мінус тридцять відсотків. Які у вашого друга претензії до сочевичної юшки?

– Жодних, – втрутився він. – Я би продав за неї первородство.

– За умови, що Юзеф поклав би туди кайєнський перець, а не табаско, звісно, – підхопив старий. – Пряме порушення технології, коли Ісак пхав під носа своєму братцю це вариво, табаско ще не відкрили разом з Америкою.

– Якщо б там був табаско, Ісав із Яковом розібралися б іще швидше. Табаско вштирює ого як. Гаразд, мінус тридцять п’ять. А штрудель?

– Клієнт задоволений, але я ж то знаю, де Юзеф бере яблука…

– Ось цього не треба, – сказав офіціант, – не треба шантажу. Добре, мінус п’ятнадцять.

Офіціант поклав перед ним новий рахунок – на третину менший за перший.

– Що ж ви, – докірливо сказав старий, – як турист якийсь.

– Ви тут схибнулися на своєму колориті. До речі, це в арабів прийнято торгуватися, бо ціну всього встановлює Аллах, а не продавець.

– Залишимо національне питання тим, кому нема чим зайнятися. А хто вам рекомендував Юзефа?

Він пояснив.

– А, пані Агата. Знаєте, вона була безнадійно закохана в Шпета. Навіщо? Помпезний дурень… Я, щоправда, інколи думаю, може, вона тільки вдавала? Щоб люди думали, що вона заміж не виходить через нещасне кохання, а не тому, що її ніхто не бере.

– Вона викладала музику? – про всяк випадок запитав він.

– Вона – концертмейстер. Але відразу після війни, так, займалася з дівчатками вдома. Ставила їм руку.

– Облиште, їй щонайбільше шістдесят.

– Так. – Старий закліпав і на хвилину змовк. – Вірно. Це її мати давала уроки. В них був великий чорний рояль, і дівчатка ходили до них додому. Доньки червоного комскладу. Гарні дівчатка. Це дивно, але у жорстких, авторитарних, я би сказав, солдафонів виростають гарні дівчатка. Знаєте, такі, в білих шкарпеточках…

– Скільки вам років? – запитав він.

– Не ваша справа, – сердито відповів старий. І підвівся, спираючись на тростину. В тростини було красиве срібне руків’я з вовчою головою.

Музиканти тихенько виводили щось своє клейзмерське. Офіціант безшелесно прилетів, приніс решту. Він повернув решту офіціантові.

– Гадаю, юначе, – сказав старий суворо, – ми ще не раз побачимося. Місто в нас маленьке.

– Не сумніваюся. У сенсі, що побачимося. Чи не нагадаєте, Воробкевич де мешкає?

– Вулиця Свободи, двадцять. Там навіть дошка є.

– Мер там усім почесним громадянам квартири дарує, – втрутився офіціант. – Він був інвестором, вклався в цей будинок, реставрація, збереження історичного вигляду, євроремонт, теє-сеє. І ніхто не купує. Криза. Ось він і почав випікати почесних громадян і дарувати їм квартири. Викуповує як міська рада в себе як в інвестора та дарує. І дошки на фронтоні – при живих людях. Отут живе почесний громадянин такий-то…

– Я зрозумів, – сказав він. – Свободи, двадцять. Сказати, що від Шпета.

– Це обов’язково, – погодився старий. – Тільки про масонство не треба відразу. Зачекайте, доки сам не заговорить.

– Я не буду про масонство. Нащо мені?

Сніг за вікном сипав і сипав, перетворюючи кожен вуличний ліхтар на мініатюрну скляну кулю.

* * *

Фонтан, до того безводний, викидав джгути червоної, зеленої, золотої сяючої води. Народу на площі ще побільшало, йому довелося проштовхуватися, обминаючи гультяїв. Пальці ніг у змоклих черевиках спочатку болісно занили, потім зовсім затерпнули. Сам дурень, чому так легко вдягся? Гісметео спочатку обіцяло до плюс десяти, потім передумало, але він визнав за краще дотримуватися первинного прогнозу. Сподівався, що передумає знов?

– Herr, bitte![1]

У німця був здоровий рум’янець, ніжна молочна шкіра і добрий кістяк. Блакитні, як у кошеняти, очі розгублено кліпали.

– I beg you pardon?[2]

Тепер всі знають англійську, ніхто не знає німецької. Але ж Австро-Угорщина теж була цілком собі імперія. І набагато, набагато ближче.

– I have lost my companions.[3] – Німець англійською говорив, як і належить німцеві, побіжно, але дуже зрозуміло. Не те що носії мови.

– Why don’t you call them then?[4]

Він подумав, що німець не хоче витрачатися на роумінг, але той жалібно сказав:

– They are unavailable… catacombs, you see?[5]

– What catacombs?[6]

– Ancient… Greek Roman ancient catacombs[7]…

Німцю було самотньо й незатишно. Ну і йшов би до готелю. Але німець хотів веселитися, він приїхав сюди веселитися, і те, що веселощі минали без нього в якихось катакомбах, жахало його до нестями. Безглузда тірольська шапочка з пір’їною, дорога оптика в дорогому шкіряному чохлі…

Він роззирнувся, але навколо теж були самі туристи, які шварґотіли, сміялися, юрмилися біля яток… Над площею злетіла, розсипаючись, ракета, світло розплеснулося темною бруківкою.

– Це він про погреби. – Обшарпаний жебрак відокремився від парапету і простягнув руку в рукавичці з обрізаними пальцями. Власні пальці жебрака стирчали з рукавичних утинків,