Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Карім

Я щойно закінчив розмову з людьми — усе готово. Через кілька годин Алія буде тут. І весь час я відчував напругу за спиною. Єрат мовчав, сидів у куті кабінету, стискаючи щелепи, як завжди, коли був не згоден.

Я обернувся до нього.
— Говори вже. Що тебе гризе?

Він повільно підвів на мене погляд.
— Ти зробив помилку, Карім.

— Ще раз?

— Ти мав прибрати Харба. Він зрадник. Він кинув нас. За це вбивають. Ми так завжди робили. А ти... ти його відпустив через фото якоїсь дівчини.

— Не “якоїсь”, — холодно сказав я. — Алії.

— Чорт забирай, ти навіть не знаєш її! — Єрат зірвався. — Ти бачив лише фотографію! І через це ти готовий зламати правила, які сам встановлював?

Я мовчав, бо не мав що відповісти. Він мав рацію. Але мені було байдуже.

— Я відчув щось, брате. Щось справжнє.

— Відчув?! — він розсміявся, гірко й злісно. — Ти — Карім. Ти не відчуваєш. Ти керуєш. Ти вирішуєш. А тепер що? Дівчина з ніжними очима — і ти вже зраджуєш себе?

— Я не зраджую. Я нарешті роблю те, чого хочу.

— Ти ведеш нас до загибелі. Ця дівчина — не твій шлях. Вона може зруйнувати все.

Я підійшов ближче, в очах — вогонь.
— Обережно, брате. Ти забуваєш, з ким говориш.

— Ні, я пам’ятаю. Але здається, ти забув, хто ми. Наші батьки загинули не заради того, щоб ти ризикував усім через якусь невинну ляльку.

— Вона не лялька! — зірвався я. — І я не дозволю тобі говорити про неї зневажливо.

Тиша стала різкішою за ніж.
Єрат повільно відступив на крок.

— Добре. Роби, що хочеш. Але не розраховуй на мене. У цій справі я участі не братиму. Сам забрав — сам і тримай.

І він вийшов, грюкнувши дверима так, що стіни затрусились.

Я залишився сам.

І вперше за довгий час відчув холод у грудях, не від злості — від страху, що, можливо, він має рацію.